Брет Істон Елліс - Американський психопат

— Я не можу… — він мало не давиться, потім ковтає. — Не можу знайти притулок.

— Від тебе тхне, — кажу я йому. — Від тебе тхне… лайном.

Я досі гладжу собаку, у нього широко розплющені, вологі від вдячності очі.

— Знаєш що? Господи, Еле, подивись на мене і припини плакати, наче якийсь педик! — кричу я.

Усередині піднімається лють, я заплющую очі, стискаю перенісся і зітхаю.

— Еле… Вибач. Просто… Не знаю. У мене з тобою анічогісінько спільного.

Волоцюга не слухає. Він так ридає, що не спроможний на якусь виразну відповідь. Я повільно кладу купюру назад у кишеню свого пальта від «Лучіано Сопрані», забираю другу руку від собаки і тягнусь до іншої кишені. Безпритульний припиняє схлипувати і сідає, шукаючи п’ятірку чи, припускаю, свою пляшку шмурдяку. Я ще раз ніжно, співчутливо торкаюсь його обличчя і шепочу:

— Ти хоч знаєш, який ти довбаний невдаха?

Він безпорадно киває, я дістаю довгий тонкий ніж із зазубреним лезом і обережно, щоб не вбити його, вганяю лезо десь на півдюйма[91] в його праве око і різко смикаю ручкою вгору, сітківка негайно лопається.

Волоцюга надто здивований, щоб щось сказати. Він тільки шоковано роззявляє рот, повільно тягнеться брудною рукою в мітенках до обличчя. Я здираю з нього штани й у вогнях таксі, що рухається, бачу його мляві чорні стегна, вкриті висипанням, бо він постійно мочиться у свій комбінезон. Сморід лайна б’є мені в обличчя, я дихаю ротом, стоячи на колінах, і починаю бити його ножем у живіт, несильно, просто над густим жмутком лобкового волосся. Це його трохи витвережує, він інстинктивно намагається прикритись руками; собака скавучить, тепер дійсно люто, але не чинить напад, і я продовжую бити волоцюгу ножем, тепер через пальці, скривавлюючи його долоні. Розрізане око звисає з очниці, стікає по щоці, він блимає і через це те, що лишилось всередині, виливається назовні, як червоний кривавий жовток. Однією рукою я хапаю його за голову, відтягую її, великим та вказівним пальцем розтуляю друге око, піднімаю ніж і б’ю кінчиком леза в очницю, спочатку надриваючи захисну плівку так, щоб око заповнилося кров’ю, потім розрізаю очне яблуко, і він нарешті починає кричати. Коли я розрізаю навпіл його ніс, він трохи забризкує мене і собаку кров’ю, і Гізмо починає блимати, щоб зігнати кров із очей. Я швидко витираю ніж об обличчя волоцюги, надрізаючи м’яз над щокою. Досі на колінах, я кидаю четвертак йому в обличчя, слизьке й блискуче від крові, обидві очниці порожні й скривавлені, те, що лишилось від очей, в прямому сенсі переливається густими широкими нитками через його розчахнуті криком губи. Я спокійно шепочу:

— Ось четвертак, піди, купи собі гумки, довбаний схиблений ніґер.

Потім повертаюся до собаки, він гавкає, показуючи ікла, присідає, готовий накинутися на мене, і я наступаю на його витягнуті передні лапи так, що кістки в них одразу ж ламаються. Він падає на бік, скавучить від болю, передні лапи стирчать під божевільним, прикольним кутом. Я не можу стриматися, починаю сміятись і затримуюся, милуючись на цю картину. Коли наближається якесь таксі, я повільно йду звідти.

Після цього, пройшовши декілька кварталів на захід, я почуваюсь сп’янілим, жадібним, піднесеним, наче одразу після тренування, коли ендорфіни заповнюють нервову систему, чи наче після першої доріжки кокаїну, першої затяжки хорошою сигарою, першого келиха «Кристалу». Я зголоднів, мені треба щось з’їсти, але «У Нелл» я йти не хочу, хоч це й зовсім недалеко, а «Індокитай» здається непідходящим місцем для святкування. Тож я надумую піти кудись, куди міг би зайти Ел, у «Макдональдс» на Юніон-сквер. Відстоявши чергу, замовляю ванільний молочний коктейль («Дуже густий», — попереджаю я хлопця, він хитає головою і йде до апарата) і сідаю за столик спереду, куди сів би Ел; мій піджак з рукавами трохи брудний від крапель його крові. Дві офіціантки з клубу «Киця» проходять за мною і сідають у сусідню кабінку, обидві грайливо посміхаються. Я поводжусь стримано й ігнорую їх. Божевільна стара, зморщена, прокурена, сідає біля нас, киваючи ні до кого. Поблизу проїздить поліційна машина, і після ще двох молочних коктейлів мій кайф поступово розсіюється, стає менш інтенсивним. Мені стає нудно, я втомився, цьому вечору відчайдушно бракує кульмінації, і я починаю лаяти себе, що не пішов у той сальвадорський ресторанчик із Рідом Томпсоном та хлопцями. Дівчата чекають, вони явно зацікавлені. Я дивлюсь на годинник. Один із мексиканців за прилавком дивиться на мене, поки палить, вивчає плями на піджаку від «Сопрано» так, наче збирається щось сказати, але заходить клієнт, один із тих чорношкірих, які раніше намагались продати мені крек, і йому треба приймати замовлення. Так що мексиканець відкладає сигарету і так і робить.

«Дженезис»

Я — фанат групи «Дженезис», відколи вийшов їхній альбом 1980 року «Дюк». До того я не дуже розумів їхню творчість, хоча з останнього альбому сімдесятих, концептуального «І їх стало троє» (це стосується колишнього члену групи, Пітера Гебріела, який почав паршивеньку сольну кар’єру), мила пісня «Йти за тобою, йти за мною» мені справді подобалась. Але всі альбоми до «Дюка» здавалися надто претензійними, надто інтелектуальними. Саме «Дюк» (лейбл «Атлантик»; 1980) зробив присутність Філа Коллінза більш помітною, музика стала сучаснішою, драм-машина вийшла на перший план, а тексти стали не такими містичними і конкретними (може, саме тому, що Пітер Гебріел пішов), і складні, неоднозначні дослідження втрат перетворилися на першокласні поп-хіти, які я радо прийняв. Аранжування пісень зосередились на ударних Філа Коллінза більше, ніж на басових партіях Майка Резерфорда чи клавішних рифах Тоні Бенкса. Класичний приклад цього — «Непорозуміння», яке не лише стало першим хітом групи у вісімдесятих, а й дало початок решті альбомів на все десятиріччя. «Увімкни це знову» — теж видатна пісня «Дюка» про негативний вплив телебачення. З іншого боку, «Марево» я досі не розумію, а от «Не питай, будь ласка» — зворушлива пісня про любов, присвячена колишній дружині, котра отримала опіку над їхньою спільною дитиною. Хіба ж рок-н-рол-група колись говорила про негативний аспект розлучення більш інтимно? Не думаю. «Дюк подорожує» та «Кінець Дюка», може, щось і означають, але надрукованих текстів немає, і важко зрозуміти, про що ж співає Коллінз, хоча в останньому треку в Тоні Бенкса справді складна й шикарна партія фортепіано. Єдина в альбомі халтура — «Сьогодні один», вона надто нагадує «Сьогодні, сьогодні, сьогодні» з останнього