Грегорі Девід Робертс - Шантарам

— Але я не зможу отримати назад завдаток, якщо ти не підеш і не подивишся на неї.

— Ти сплатив завдаток?

— Так, Ліне.

— За те, щоб я попорав повію з цього готелю?

— Так, Ліне,— зітхнув він і, піднявши руки, безпорадно вдарив ними в поли.— Шість місяців ти збув у селі. Шість місяців без жодного секс-бізнесу. Я думав, що ти повинен відчувати велику потребу. І тепер завдаток не повернеться до мене, якщо ти не кинеш на неї бодай один погляд.

— О’кей,— зітхнув я, повторивши його безпорадний жест.— Доведеться піти і поглянути, щоб виручити тебе.

Я замкнув двері нашого номера, й ми пішли коридором. Готель «Апсара» в Аурангабаді, на північ від Бомбея, був побудований понад сто років тому. Просторі номери з високими стелями мали балкони, що виходили на людну вулицю; вигадливе ліплення прикрашало карнизи і стелі. Проте меблі були дешеві, а хідник у коридорі зачовганий до дірок. Фарба на стінах лущилася, все було занедбане й убоге.

Ми зупинилися коло дверей у кінці коридору. Прабакер тремтів від збудження.

Я постукав, і двері майже відразу ж відчинилися. На порозі стояла жінка, на вигляд їй звернуло за п’ятдесят. Вона була одягнена в червоно-жовте сарі. У кімнаті було ще декілька чоловіків, на них були тільки доті й білі шапочки. Вони сиділи долі та їли горохову юшку з рисом.

Жінка вийшла в коридор. Прабакер сягав їй насилу до плеча, та дивився на неї мов на богиню.

— Ти бачиш, Ліне? — запитав він.— Бачиш, про що я тобі казав?

Я бачив перед собою негарне обличчя в кирпатим носом і тонкими губами. Воно зневажливо кривилося і скидалося на молюска, якого штурхають палицею. Обличчя і шия були вкриті товстим шаром косметики, що у поєднанні з лютим виразом обличчя надавало їй бандитського вигляду.

— Покажи йому! — звернувся до неї Прабакер на маратхі.

У відповідь вона розхилила сарі й показала мені пухке черево. Затиснувши пальцями складку того живота, вона подивилася на мене, звівши брову в очікуванні захвату.

Прабакер застогнав з утіхи.

Кинувши погляд у коридор, жінка задерла блузу і продемонструвала здоровезні цицьки, що звисали мало не до пояса. Узявши в жменю одну з них, вона помахала нею у мене перед носом, примружившись і зігнувши брови з якимсь незбагненним виразом — чи то з погрозою, чи з насмішкою.

Очі Прабакера зовсім вилізли з орбіт, роззявивши рот, він з шумом утягував повітря.

Жінка опустила блузу і, різко смикнувши головою, викинула вперед довгу чорну косу. Схопивши обіруч, вона почала вичавлювати її, мов тюбик зубної пасти, аж додолу закрапала густа кокосова олія.

— Ліне, знаєш що,— вичавив Прабакер, втупившись голодним поглядом у краплі олії на підлозі й тупаючи ногою,— якщо ти не хочеш займатися з нею секс-бізнесом, якщо ти справді не хочеш, то я міг би витратити цей завдаток на себе.

— Побачимося в номері, Прабу,— відповів я і, чемно всміхнувшись повії, пішов собі.

Чекаючи Прабакера, я вирішив дати лад своєму словникові. Він містив уже шістсот одиниць повсякденної лексики — я записував їх на клаптиках паперу, а потім переписував до блокнота. Допіру я розклав на столі папірці з найновішими словами, як двері відчинилися і до кімнати ввалився Прабакер. Не кажучи ні слова, він упав на ліжко. Відтоді як я залишив його в повії, не минуло і десяти хвилин.

— О Ліне! — простогнав він, блаженно всміхаючись у стелю.— Я знав це! Я знав, що вона приваблива жінка.

Я здивовано дивився на нього.

— Так! — вигукнув він, сідаючи на ліжку і махаючи куцими ніжками.— Вона коштує великих грошей. І я теж зробив їй секс дуже, дуже добре. А зараз ходімо! Будемо їсти, пити, гуляти!

— Ну, ходімо, якщо у тебе ще лишилися сили.

— Сил для цього місця не треба, баба! Це таке чудове місце, що там часто можна навіть сісти, коли п’єш!

Сказано — зроблено. Прабакер відвів мене в те чудове місце. Було воно приблизно за годину ходи від готелю, неподалік останньої зупинки місцевого автобуса. В Австралії такі заклади, що не мають патенту, називають «самогонними льохами»,— в них можна дістати алкоголь за договірною ціною.

Відвідувачі того шинку складалися з робітників, селян і дрібних злодюжок та гопників. Вигляд у всіх був похмурий і зацькований. Говорили вони рідко й уривчасто. Перехиливши чергову склянку смердючого самогону, корчили звірячу гримасу і крекали, рохкали або гарчали, кожен на свій лад. Ми з Прабакером, затиснувши носа, проковтнули отрутохімікат одним залпом, після чого зуміли вольовим зусиллям утримати випите в шлунку. Відсапнувшись і здолавши опір організму, ми взяли ще по чарці.

Діло те було суворе й безрадісне. У людях відчувалася напруженість. Декому з них ставало недобре, і ті пияки потроху вшивалися, інші залишалися, певне, з почуття солідарності. Прабакер довго зволікав із п’ятою склянкою того пійла. Я вже подумав був, що він хоче визнати свою поразку, аж він, задихаючись і виливаючи горілку на свого костюма, таки вихилив ту склянку. Тут один з учасників забігу раптом відкинув свою склянку і, вийшовши на середину приміщення, фальшиво, але гучно затягнув пісню. Ми всі заревли од захвату, радісно усвідомлюючи, що нарешті напилися.

Співали всі по черзі. Спершу виконали національний гімн, потім релігійні псальми. Індійські любовні пісні чергувалися з протяжними газелями, від яких краялося серце. Два дужі офіціянти, знаючи, яка стадія сп’яніння за цим настане, відставили убік таці з напоями і посідали на ослонах коло дверей. Широко всміхаючись, киваючи нам і похитуючи головами, вони ніжно стискали в руках грубі киї. Кожного співака публіка проводжала криками «Браво!» й оплесками. Коли прийшла моя черга, я вирішив виконати — сам не знаю чому — відому пісню гурту «Кінкс» — «You Really Got Me».

Girl, you really got me goiri

You got me so I cant sleep at night...

Сп’янівши од успіху,— а про горілку вже й казати не було чого,— я змусив Прабакера вивчити слова, а він навчив інших пияків, тож ми заспівали хором: