Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

носили капаризони, на вершниках були шоломи з гребенями, за їхніми спинами віялися в галопі плащі, чия кіноварно-амарантово-кармазинова барва нагадувала заграву пожежі на небі, освітленому сяйвом сонця, що схиляється до горизонту.

Свист, крик. Вершники гнали до них лавою.

Перш ніж вони наблизилися на півстайє, єдинорогів уже не було. Вони зникли в степу, лишивши по собі хмару куряви.

* * *

Командир вершників, чорноволосий ельф, сидів на великому, наче дракон, каро-червоному жеребчику, вдягненому, як і всі коні загону, у капаризон, вишитий драконячими лусками, до того ж зі справжнім демонічним рогатим букраніоном. Як і всі інші ельфи, чорноволосий мав під кіноварно-кармазиновим плащем кольчугу, виконану з неймовірно малих за діаметром кілець, завдяки чому укладалася вона м’яко, наче вовняна тканина.

— Аваллак’ху, — сказав він, відсалютувавши.

— Ередіне.

— Ти винен мені прислугу. Заплатиш, як я забажаю.

— Я сплачу, коли ти забажаєш.

Чорноволосий зліз із коня. Аваллак’х зліз також, жестом наказавши Цірі зробити те саме. Вони зійшли на пагорб між білими скелями чудернацьких форм, що обросли бересклетом і карликовими кущами квітучого мирту.

Цірі дивилася на них. Були однакового росту, чи то обоє незвично високі. Але обличчя Аваллак’ха було лагідним, а обличчя чорноволосого нагадувало хижого птаха. «Світлий і темний, — подумала вона. — Добрий і поганий. Світло й морок…»

— Дозволь, Сіреаель, я представлю тобі Ередіна Бреакка Ґласа.

— Радий знайомству. — Ельф уклонився, Цірі вклонилася навзаєм не дуже зграбно.

— Звідки ти знав, — запитав Аваллак’х, — що нам щось загрожує?

— Я нічого не знав. — Ельф уважно приглядався до Цірі. — Ми патрулюємо рівнину, бо поширилася чутка, що єдинороги стали неспокійними й знервованими. Невідомо чому. Точніше, тепер уже зрозуміло. Це через неї, ясно.

Аваллак’х не став ані погоджуватися, ані заперечувати. Цірі ж гордовитим поглядом відповіла на погляд чорноволосого ельфа. Мить вони дивилися одне на одного, і жоден не хотів відводити погляд першим.

— Оце, виходить, і є Старша Кров, — констатував ельф. — Ен Ген Іхер. Спадщина Шіадаль і Лари Доррен? Не дуже хочеться в те вірити. Бо це ж звичайна мала д’ойне. Людська самиця.

Аваллак’х не відізвався. Обличчя мав нерухоме й байдуже.

— Припущу, — продовжив чорноволосий, — що ти не помилився. Та що там, вважатиму це за факт, бо ти, як доносить плітка, не помиляєшся ніколи. У цьому створінні, глибоко прихований, існує ген Лари. І якщо придивитися, можна помітити окремі риси, що свідчать про родовід тієї малої. Вона й справді має в очах щось, що нагадує Лару Доррен. Правда ж, Аваллак’ху? Хто, як не ти, краще за інших може те оцінити?

Аваллак’х і цього разу не відізвався. Але Цірі помітила на його блідому обличчі тінь рум’янцю. Дуже здивувалася. І замислилася.

— Резюмуючи, — скривив губи чорноволосий, — у цій малій д’ойне є щось чарівне. Я це помічаю. Здається мені, наче бачу я золотий самородок у купі компосту.

Очі Цірі зблиснули люттю. Аваллак’х помалу повернув голову.

— Ти говориш, — сказав повільно, — майже як людина, Ередіне.

Ередін Бреакк Ґлас показав в усмішці зуби. Цірі вже бачила такі: дуже білі, дуже дрібні й дуже нелюдські, рівні, наче з-під терпуга, позбавлені ікл. Бачила вона такі зуби у вбитих ельфів, що лежали вряд на подвір’ї стражниці в Кедвені. Надивилася вона на такі зуби в Іскри. Але в усмішці Іскри такі зуби виглядали красиво, а в Ередіна — моторошно.

— Чи дівчинка, — сказав той, — яка оце намагається вбити мене поглядом, знає вже причину, через яку вона тут?

— Авжеж.

— І вона готова співпрацювати?

— Ще не цілком.

— Не цілком, — повторив він. — Ха, то недобре. Бо ж характер співпраці вимагає, щоб було воно цілком. Інакше, ніж цілком, просто не вдасться. А оскільки від Тір-на-Ліа нас відділяє лише півдня дороги, варто було б знати, які в нас проблеми.

— Навіщо така нетерплячка? — Аваллак’х трохи відкопилив губу. — Що ми можемо від того поспіху отримати?

— Вічність, — Ередін Бреакк Ґлас став серйозним, у його зелених очах щось коротко зблиснуло. — Але то твоя спеціальність, Аваллак’ху. Твоя спеціальність і твоя відповідальність.

— Ти сказав.

— Я сказав. А тепер вибачте, обов’язки кличуть. Залишаю вам ескорт для безпеки. Переночувати я раджу тут, на цьому пагорбі, а як завтра на світанку вирушите в дорогу, будете в Тір-на-Ліа у відповідний час. Va faill. Ага, ще одне.

Він нахилився, відломив і зірвав квітчасту гілку мирту. Наблизив її до обличчя, а тоді з поклоном вручив Цірі.

— Це вибачення, — сказав коротко. — За необдумане слово. Va faill, luned.

І швидко відійшов, а за мить земля затрусилася під копитами, коли від’їжджав із частиною загону.

— Тільки не говори мені, — пробурмотіла вона, — що то з ним я мусила б… Що то він… Якщо то він, то ніколи в житті.

— Ні, — поволі заперечив Аваллак’х. — Це не він. Геть не він.

Цірі наблизила мирт до обличчя. Аби ельф не помітив хвилювання й піднесення, які її огорнули.

— Я спокійна.

* * *

Сухі будяки та верес степу поступилися буйній зеленій траві, вільготному папоротнику; мокрі терени зажовтіли любистком, зафіолетовіли люпином. Скоро вона побачила річку, що ліниво текла між рядами тополь. Вода в річці, хоча й кришталево прозора, мала брунатне забарвлення. Пахла торфом.

Аваллак’х грав на своїй флейті різні веселі мелодійки. Цірі, насуплена, інтенсивно мислила.

— Хто, — відізвалася нарешті, — має бути батьком отієї дитини, яка так вам потрібна? А може, це не має значення?

— Це має значення. Чи повинен я розуміти, що ти прийняла рішення?

— Ні, не маєш так розуміти. Просто я прояснюю певні питання.

— Готовий допомогти. Що ти бажаєш знати?

— Ти добре знаєш що.

Хвилину вони їхали мовчки. Цірі дивилася на лебедів, що велично пливли річкою.

— Батьком дитини, — сказав спокійно й чітко Аваллак’х, — буде Оберон Муйркетах. Оберон Муйркетах — це наш… Як то ви кажете?.. Найвищий командир?

— Король? Король усіх Ен Сейдхе?

— Ен Сейдхе, Народ Пагорбів, — то ельфи твого світу. Ми ж Ен Елле, Народ Вільх. А Оберон Муйркетах — так, він наш король.

— Вільшаний Король?

— Можна й так сказати.

Вони їхали мовчки. Було дуже тепло.

— Аваллак’ху.

— Так.

— Якщо я наважуся, то потім… пізніше… я буду вільною?

— Будеш вільною й підеш, куди забажаєш. Якщо не захочеш залишитися. Із дитиною.

Вона пирхнула легковажно, але нічого не сказала.

— Тож ти зважилася?

— Зважуся, як будемо на місці.

— Ми вже на місці.

З-за гілля плакучих верб, що стікало до води, наче зелена завіса, Цірі побачила палаци. Палаци, хоча й виконані з мармуру й алебастру, були ажурними, наче альтанки, видавалися делікатними, повітряними й стрімкими, наче були то не будинки, а