Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

По його обличчю наче тінь пробігла.

— Я не звик так жартувати, — сказав він. — А якщо ти вважаєш це жартом, я дозволю собі повторити з повною повагою: ми хочемо мати твою дитину, Ластівко, дочко Лари Доррен. Тільки коли ти її народиш, ми дозволимо тобі звідси піти, повернутися до власного світу. Вибір, звичайно, залишаємо за тобою. Я готовий закластися, що та твоя шалена кавалькада допомогла тобі прийняти рішення. Яке ж воно буде?

— Моя відповідь — «ні», — вимовила вона твердо. — Категоричне й абсолютне «ні». Я не погоджуюся. І все тут.

— Що ж, — стенув він плечима. — Визнаю, я розчарований. Але що ж, це твій вибір.

— Як узагалі можна вимагати щось таке?! — прокричала вона тремтячим голосом. — Як ти взагалі смієш? За яким правом?

Він спокійно глянув на неї. Цірі також відчувала на собі й погляди ельфійок.

— Вважаю, — сказав, — що історію твого роду я розповів тобі в деталях. Здавалося, ти зрозуміла. Тож твоє запитання дивує. Ми маємо право й можемо вимагати, Ластівко. Твій батько, Крегеннан, забрав у нас дитину. Ти нам її віддаси. Сплатиш борг. Видається мені, що це логічно й справедливо.

— Мій батько… Я не пам’ятаю мого батька, але звався він Дані. Не Крегеннан. Я вже тобі говорила!

— А я вже відповідав, що ті кілька смішних людських поколінь не мають для нас значення.

— Але я не хочу! — крикнула Цірі так, що кобила аж затанцювала під нею. — Я не хочу, розумієш? Не хоооочу! Мені бридко від думки, що в мене посадять якогось клятого паразита, мене нудить, коли я подумаю, що паразит той стане в мені рости, що…

Вона обірвала себе, побачивши обличчя ельфійок. Два з них виражали неймовірне здивування. Третє — неймовірну ненависть. Аваллак’х зі значенням відкашлявся.

— Поїдьмо, — сказав він прохолодно, — трохи вперед і побесідуємо віч-на-віч. Твої погляди, Ластівко, є трохи радикальнішими, аби виголошувати їх при свідках.

Вона послухалася. Вони довго їхали мовчки.

— Я від вас утечу, — Цірі відізвалася першою. — Ви не втримаєте мене тут проти моєї волі. Я втекла з острова Танедд, утекла від Хватів та нільфгардців, утекла від Бонгарта й Пугача. Утечу й від вас. Знайду спосіб і проти ваших чарів.

— Я думав, — відповів він за мить, — що тобі більш важливі друзі. Йеннефер. Ґеральт.

— Ти про це знаєш? — зітхнула вона здивовано. — Ну так. Справді. Ти ж відаючий! Тоді ти маєш відати, що я думаю саме про них. Там, у моєму світі, вони зараз, цієї миті, у небезпеці. А ви хочете ув’язнити мене тут… Ну, щонайменше на дев’ять місяців. Сам бачиш, вибору я не маю. Розумію, що це для вас важливо, ця дитина, ця Старша Кров, але я не можу. Просто не можу.

Ельф помовчав. Їхали вони настільки близько, що торкалися колінами.

— Вибір, як я й сказав, за тобою. Утім, ти маєш дещо знати, нечесно було б приховувати це від тебе. Звідси неможливо втекти, Ластівко. Тож, якщо ти відмовишся співпрацювати, то залишишся тут назавжди, а друзів своїх і свій світ не побачиш уже ніколи.

— Це огидний шантаж!

— Якщо ж, — не переймався він її криком, — погодишся на те, про що ми просимо, то ми тобі доведемо, що час значення не має.

— Не розумію.

— Час тут тече інакше, ніж там. Якщо ти нам допоможеш, ми відповімо взаємністю. Зробимо так, що ти повернеш собі ті хвилини, що проведеш серед нас. Серед Народу Вільх.

Вона мовчала, втупивши очі в гриву Кельпі. «Грати у зволікання, — подумала. — Як говорив Весемір із Каер Морену: коли мають тебе вішати, попроси склянку води. Ніколи не знаєш, що станеться перед тим, як тобі її принесуть…»

Одна з ельфійок раптом крикнула, свиснула.

Кінь Аваллак’ха заіржав, задріботів ногами на місці. Ельф приборкав його, крикнув щось ельфійкам. Цірі побачила, як одна з них витягає зі шкіряного футляра, що висів біля сідла, лук. Вона звелася в стременах, прикрила долонею очі.

— Зберігай спокій! — різко промовив Аваллак’х. Цірі зітхнула.

Десь кроків за двісті від них через верес галопували єдинороги. Цілий табун, щонайменше тридцять голів.

Цірі перед тим уже бачила єдинорогів: інколи, особливо на світанку, вони підходили до озера під Вежею Ластівки.

Утім, ніколи не дозволяли їй до себе наблизитися. Зникали, немов духи.

Вожаком табуна був величезний жеребець дивної червонуватої масті. Раптом він зупинився, заіржав заклично, став дибки. Танцював на задніх ногах, перебираючи в повітрі копитами, що не зумів би зробити жоден кінь.

Цірі зі здивуванням констатувала, що Аваллак’х і три ельфійки бурмотять, ниють хором якусь дивну монотонну мелодію.

Хто ти така?

Вона трусонула головою.

«Хто ти така?» — знову почулося запитання під її черепом, знову закалатало в скронях. Заспів ельфів раптом піднявся на тон. Рудий єдиноріг заіржав, іржанням відповів увесь табун. Земля затрусилася, коли вони бігли геть.

Пісня Аваллак’ха й ельфійок урвалася. Цірі побачила, як відаючий крадькома витирає з лоба піт. Ельф скоса глянув на неї, зрозумівши, що вона все бачила.

— Не все тут настільки добре, як виглядає, — сказав сухо. — Не все.

— Ви боїтеся єдинорогів? Але ж вони мудрі та приязні.

Він не відповів.

— Я чула, — не відступала вона, — що ельфи та єдинороги люблять одне одного.

Він повернув голову.

— Тоді вважай, — промовив холодно, — що те, що ти бачила, це сварка коханців.

Більше запитань вона не ставила.

Мала досить і власних проблем.

* * *

Верхівки пагорбів оздоблювали кромлехи й дольмени. Їхній вигляд нагадував Цірі камінь із-під Елландеру, той, біля якого Йеннефер навчала її, чим є магія. «Але ж давно воно було, — подумала. — Цілі століття тому…»

Одна з ельфійок крикнула знову. Цірі глянула в напрямку, куди вона вказувала. Раніше, ніж зуміла зрозуміти, що табун, який веде рудий жеребець, повернувся, крикнула й друга ельфійка. Цірі звелася в стременах.

З протилежного боку, з-за пагорба, з’явився другий табун. Єдиноріг, що його вів, був синюватий, плямистий.

Аваллак’х сказав кілька слів. То була непроста для Цірі мова ellylon, але вона зрозуміла, тим більше, що ельфійки, як за командою, потягнулися за луками. Аваллак’х обернувся до Цірі, і вона відчула, як у її голові здіймається шум. Був то шум цілком подібний до того, який видає притиснута до вуха морська мушля. Але значно сильніший.

«Не опирайся, — почула вона голос. — Не захищайся. Я мушу скінчити, мушу перенести тебе в інше місце. Тобі загрожує смертельна небезпека».

Звіддаля долинув до них свист, протяжний крик. А за мить земля затремтіла під кутими копитами.

З-за пагорба виїхали вершники. Цілий загін.

Коні