Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Діоніс уважно дивився на неї.
— Бо лише тоді ти себе розумієш повністю, коли дивишся на себе ззовні, — казала Пенелопа. — Ззовні, і згори теж. Лише тоді ти розумієш себе, коли бог дивиться на тебе. Коли ти дивишся на себе очима цього бога.
* * *
Він її не торкався.
Він говорив із нею, він слухав її, але не торкався її. Між ними було багато тепла, але це не було тепло шкіри, це не було тепло тіла.
Душа Пенелопи прокидалася в ній, як після тривалого полону, після глибокої ями, холодної ями очікування. Вона знаходила саму себе, маленьку рослину, колись прив’язану до лінії горизонту. Її насолодою ставала свобода, солодким ставало її відлучення від світу і від усіх, від чекання і від кохання.
Сила входила в неї, тонка і гостра сила, як ріка у своїх початках, і вона відчувала, що ця ріка набиратиме вод, багатих і потужних, і плистиме, куди захоче.
Сила входила в неї.
І лише тоді вона дозволила собі знову впустити в себе думки про Одіссея. Тільки тоді вона могла з ними залишитися віч-на-віч, не ризикуючи, що це її знищить, розчавить, що вона загине в урагані пам’яті про нього.
Бо пам’ять є звіром, і відчай — його гострими пазурами, бо пам’ять є птахом, і відчай — його кігтями, бо пам’ять є змієм, і відчай — його кільцями і його отрутою.
Тільки тепер, коли з нею була сила, їй не потрібно будувати стіни в своєму серці, тільки тепер вона могла подивитися в очі Одіссею, в очі своєму минулому щастю, що його ніколи не можна повернути.
Тільки тепер вона могла сказати, що може собі дозволити подивитися на нього ще раз. Подивитися на нього зі спокоєм та миром, із яким море дивиться на смертних.
* * *
Де ж ти тепер, Одіссею?
Я знаю, куди ти подів отих десять років. Ти подарував їх іншим жінкам. Цирцея, Каліпсо, Навсикая — я правильно вимовляю їхні імена, милий?
Я знаю, ти підкорював їх, ти володів ними, ти дарував їм радість і брав у них насолоду.
Коли жінка хоче чоловіка, вона хоче його всього, без останку. І коли чоловік дарує їй лише частину себе, це для неї смертельна образа. Вона бере цю частину і кидає її у вогонь. Безжально і жорстоко. Якщо чоловік дарує їй себе шматками, вона і спалюватиме його шматками. Все або нічого, Одіссею.
Але є тільки одна жінка, яка по-справжньому підкорила тебе. Яка випила твою волю, яка вичавила твою пам’ять, з якої все почалося.
Її очі ніколи не пестять, вони пожирають. Її волосся не схоже на ріки і водоспади, воно схоже на стріли, що падають з небес. Її дотики не залишають ніжних стогонів, вони залишають шрами.
Цю жінку звати війна. Цю жінку звати Троя.
Троя
Три місяці минуло відтоді, як я вийшов з Аїду.
Душа не може покинути царство мертвих сама, за нею мусить спуститися смертний.
Я, Одіссей, був смертним, який спустився за Актеоном. Ми разом сіли в човен і поплили водами Стикса. Тіло повернулося до нього, коли перше проміння сонця торкнулося його тіні. Тієї миті я мав заплющити очі.
Людські тіла — творіння сонця і води. Обох їх немає в Аїді.
Коли ми виплили на сонячне світло, я поглянув на цього хлопця. Він був іще дитям. Але його очі бачили красу божества. І гнів його теж. А на дні гніву вони бачили милосердя.
Артеміда попросила мене відвезти Актеона на острів Делос. Там Лето народила їх з Аполлоном.
Ми дісталися туди за десять днів. Актеон мав зібрати оберемок маків, залишити частину на вівтарі Аполлона, піднятися невеликою горою, спорудити з кількох каменів вівтар Артеміди, покласти маки на нього. Чекати полуночі. Вона мала прийти до нього.
Той, хто бачив красу богів, або вмирає, або стає особливим.
* * *
Море тримало мене у своїх велетенських руках, я був комахою, яку воно може розчавити одним непомітним рухом, коли тільки йому заманеться.
Питання лише в тому, чи справді воно знає про моє існування, щоб хотіти моєї смерті.
Іти назад складніше, ніж іти уперед. Ти ніби знаєш місцевість, але тебе гризе біль, відчуття того, що ти лише повертаєшся туди, звідки прийшов. Що твоє життя і твій шлях не варті нічого, бо ти маєш згорнути його, наче килим, що його подарували батькам у день твоєї появи на світ.
Частині людей, яких я забрав у Цирцеї, я знайшов кораблі, що рушали в їхні країни. Частину цих людей я зоставив у Спарті та в Мікенах, тут вони хотіли почати нове життя.
Частина лишилися зі мною, вони теж хотіли плисти до Трої. Ніщо більше не пов’язує нас зі світом, окрім тебе, Одіссею, казали вони мені. Я обіймав їх мовчки.
У Спарті я знайшов собі кількох гребців і лучників. Вони видавалися надійними, хоча я знав, що можуть зрадити мене, коли цього захочуть. Саме тому я хотів дати їм якнайбільше доброти. Можливо, іншої вони не побачать.
* * *
Одного ранку я помітив маленьку лінію на обрії, схожу на вузенький клапоть землі. Я спрямував туди свій корабель, сподіваючись побачити острів, де міг стати на ночівлю.
Але що ближче я підпливав, то більший був мій подив.
Це не був острів, це було величезне дерево, що стовбур його ріс із самого моря, що крона його здіймалася над водою і була завбільшки з десять моїх кораблів.
Я ніколи не бачив таких потужних дерев. Земля Греції суха і спрагла, вона переповнена болем та жаром, вона чекає на вологу весь рік, і коли ця волога приходить, вона всотує її швидко, за кілька митей, немов її ніколи не існувало.
Мені розповідали про дерева півночі, які стоять на чорних плодючих землях, які п’ють майже щодня, які дістають небесну вологу так само просто, як сонячне світло. Мені розповідали про дерева півночі, які тягнуться до небес, і їхні крони плетуть інше небо, темне небо, зелене небо.
Але це дерево було ще більше, більше за будь-які образи, що я мав у своїй голові, його стовбур був як скеля, його крона була як велика гора, і мені здавалося, що воно є шляхом у небеса.
Я почав здійматися ним, його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець океану. Історія Одіссея», після закриття браузера.