Ярл Конг - Батько подруги. Заборонений зв'язок., Ярл Конг

Розділ 28

Падаю назад, забиваючи мою попку, але цей біль ніщо в порівнянні з тим, що ЩОСЬ ковзає моєю ногою і не зрозуміло з якою ціллю туди заперлося. І чи той біль, якого може завдати це створіння, не буде в рази сильніший, ніж завтрашні пару синяків на сідничках.

- Замри!

Напевно, ще ніколи в житті я так швидко не реагувала на прохання. Чи то пак наказ. Все одно, головне, що час між цим викриком і моїм виконанням зайняв секунду, а то і менше.

- Не рухайся! - Антон таке враження хоче загіпнозувати мене своїм поглядом, уважно вдивляючись у вічі, не даючи зіслизнути на щось інше, крім його пари очей. - Завмри й не рухайся. Тут можуть водитися отруйні павуки, і чим більше ти витратиш часу на паніку, тим більше в нього часу завдати тобі школи. Кивни, якщо зрозуміла.

Павуки? Отруйні? Це повний пис... Я вже відчуваю біготню маленьких лапок по всьому тілу, в голові виникає картинка того, як десятки павуків дивляться своїми десятками очей (чи скільки їх там? Точно достобіса!) і приміряються, де було б смачніше всотати свої гострі зубки мені в тіло.

- Швидше.

Чоловік повертає мене в реальність, яка страшить ще більше, ніж бурхлива уява, яка розігралася не на жарт, підкидуючи все нові та нові картинки жахливих тарантулів. Та тут ще гірше, бо поки я спостерігаю в голові кошмар, в реальності він відбувається зі мною наяву. І далі може бути ще трагічніше...

- Ось так, добре, - тому я хаотично киваю, намагаючись не залучити все тіло, щоб не розтормошити ту потвору під штаниною. Вона зависла, скоріш за все, роздумує над місцем, де зробити боляче, і Антон єдиний, хто може цій падлюці завадити. - А тепер не сіпайся, і кивни головою, де воно перебуває.

Тут же вказую напрямок, де мерзота зачаїлася, вигадуючи каверзний план у своїй гидкій, та все ж хитрій морді.

- Спокійно, - чоловік присідає поруч з ногою, на яку я кивнула, а наступної миті просовує руку під штанину, ніби тисячу разів знімав отруйних павуків з дівчат. 

Хоча... Гаразд, потім це йому пригадаю. Наразі ціль врятувати моє життя і бажано здоров'я також.

- Тсс, - Антон намагається цим "тсс" мене вгамувати, коли його гарячі пальці торкаються моєї шкіри та пробираються все далі. Минаючи щиколотку, торуючи шлях повз литку, досягаючи коліна, і відправляючись далі...

А я втрачаюся від надлишку емоцій. Не розумію на що реагувати - на зламану ногу? На страхіття, яке забралося під мої штани? Чи на чоловіка, котрий добирається до моїх трусиків та... Я вся течу. Від страху. Від переживань. Від... Останнє визнавати не хочу та і взагалі... Чим зайняті наразі мої думки?

Стоп, щось тут не так... Антон вже за пару сантиметрів від моєї нижньої білизни, буквально якась секунда і він стисне пальцями гумку моїх трусиків, а далі... Що? Полізе далі? Під них? Там точно немає павуків! В цьому я переконана! Та може опинитися дехто інший, і судячи з цих впевнених рухів...

- Що за..., - коли здавалося, ось вона, межа, за якою вже все, кінець, ми не зможемо вважатися просто студентами, які просто пішли разом у похід, чоловік зупиняється, а після... Його рука починає покидати моє тіло?

- Ти чого? - І мені б радіти цьому факту, бо я не готова, щоб якась малознайома особа лізла мені під трусики, але... - А як же павук?

- Ось цей?

Наступної секунди я бачу усміхнене обличчя Антона, а ще через секунду - мобільний телефон, котрий він тримає в руці. Мій мобільний телефон.

- Панікерша!

Кладе гаджет поряд зі мною і тут же втрачає інтерес, підіймаючись на ноги й вже витягуючи свій мобільний.

- Це не... - хочу заперечити, що це не телефон. Ну, точніше, що моя бурхлива реакція пов'язана не з ним, та не встигаю себе захистити, бо мобільний вібрує. І я усвідомлюю, що саме такі рухи я відчувала під штаниною. Саме це мене настрашило.

Схоже на те, що при падінні, коли я зламала ногу, чи коли Антон ніс мене на плечі, порвалася кишеня, і телефон туди-сюди шастав, нагадуючи пробіжки павука.

- Так, - приймаю виклик, і тут же переймаю погляд Антона, який, напевно, не очікував, що я буду зараз розмовляти. Але дзвонить мама, вона може почати хвилюватися, якщо не відреагувати на її дзвінок, то що я маю робити?

- Привіт, доню, - номер мами, а голос в динаміку батька. - А де ж фото?

- Яке ще фото? - Можливо, павук все ж був, і він встигнув мене вкусити? І зараз отрута розповзається моїм тілом, створюючи галюцинації?

- Тобто яке фото, палатки, ти ж обіцяла. Я заснути не зможу, якщо не побачу цю халабуду.

- Еммм..., - таточко, якби ти знав, де наразі знаходиться твоя донька. Що з її ногою, та хто викликався мені допомогти, то фотографія якоїсь палатки тебе б точно не бентежила. - Тут така справа...

Чи то я така повільна, чи то світ навколо мене такий швидкий, та моя рука притиснута до вуха, а телефона в ньому вже немає. Де він?

- Доброго вечора, - гаджет в Антона, котрий без церемоній вихопив його з моїх пальчиків і вже зараз... спілкується з моїм татом? - Як я можу до вас звертатися?

Що він задумав? Якого біса? Що собі дозволяє?

- Приємно познайомитися, Миколо Сергійовичу, я - Антон, один зі студентів, котрі вирушили в експедицію й ми з вашою донькою дуже добре здружилися. Вперше бачу дівчину, яка так хвацько розкладає палатку. Це ви її навчили цього мистецтва, Миколо Сергійовичу?

За цей вечір в моїй голові з'явиться з сотню сивих волосин, а наступні пару місяців можу не думати про надлишок ваги та відвідування спортзалу, бо переживання з'їдають всі кілограми. Навіть ті, які м'язи. Які були досягнуті в залі шаленою працею та дисципліною. Зараз все це змивається в унітаз.

- Якщо чесно, то я теж спершу подумав, що це чорт знає що, а не шатро, але коли Вероніка розклала її, коли я їй трішки допоміг, то сам здивувався, як все класно вийшло. Виявляється, і вони навчилися робити якісний продукт. 

Гей! Я так розумію, що татові я то вже й особливо не потрібна? Знайшов співрозмовника по улюбленій темі?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍