Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

нього. «Знайома картина… — подумала Шаллан, насуплюючись до спрена. — Піщинки на пластині. Кабсал…»

— Сюди! — повторив Фрактал, цього разу настійніше.

— Що таке? — спитала дівчина, підводячись. Буря забирай — але ж і змучилася вона. Ноги її, вважай, не тримали. — Ти когось знайшов?

— Так!

Це одразу привернуло її увагу, і Шаллан, не ставлячи зайвих питань, рушила вслід за Фракталом, який збуджено повз узбережжям. Чи розумів він різницю між другом і ворогом? Тієї миті їй — змерзлій і змореній — було майже байдуже.

Спрен зупинився біля чогось наполовину зануреного у воду й водорості на краю літоралі. Шаллан насупилася.

То була скриня. Не людина, а велика дерев’яна скриня. Дівчині перехопило подих. Вона рухнула навколішки й заходилася вивільняти затискачі, щоб відкинути кришку.

Всередині, немовби найкоштовніший скарб, лежали Яснині книжки та нотатки, ретельно спаковані на ніч і вбережені тією водонепроникною ємністю.

Нехай принцеса й загинула, але справа її життя збереглася.

***

Шаллан опустилася навколішки біля імпровізованого багаття — викладеного з каменів кола, заповненого хмизом, що його та назбирала в невеличкому гайку. От-от мала спуститися ніч.

Тут, у Морозних землях, із нею зазвичай приходив лютий холод — не менший, ніж найхолоднішої зими в Я-Кеведі. Попри багатогодинне ходіння, тамтешня вологість не дала її одягу повністю висохнути, і той був немов крижаний.

Шаллан не вміла розпалювати вогонь, але, можливо, існував інший спосіб цьому зарадити. Через силу струснувши із себе втому — буря забирай, але й змучилася вона! — дівчина дістала зі скрині принцеси одну з багатьох заряджених сфер.

— Гаразд, — прошепотіла вона. — Давай спробуємо.

«Гадесмар».

— Ммм… — озвався Фрактал. Шаллан потроху вчилася розрізняти його гудіння. Цього разу воно здавалося стривоженим. — Небезпечно.

— Чому?

— Те, що тут земля, там — море.

Дівчина безтямно кивнула. «Стривай. Поміркуй».

Думати ставало дедалі важче, але Шаллан примусила себе повторно вслухатися у Фракталові слова. Коли вони пливли в океані, то вона, відвідавши Гадесмар, виявила під ногами обсидіанову твердь. Але в Харбранті провалилася в той океан зі скляних кульок.

— То що ж нам робити? — спитала Шаллан.

— Не поспішати.

Вона глибоко вдихнула, втягнувши холодне повітря, й кивнула. А відтак спробувала повторити те, що вже робила раніше. Повільно, обережно. Відчуття було таке… як-от коли зранку розплющуєш очі.

Дівчина поринула в усвідомлення іншого світу. Ближні дерева луснули, наче бульбашки, а натомість утворилися намистини, що падали в кипуче море таких самих унизу. Шаллан відчула, що провалюється.

Вона охнула й, свідомо змигнувши повіками, неначе заплющила очі на ту метафоричну картину. Видіння зникло, і за якусь мить дівчина знову опинилася в знайомому гайку.

Фрактал стривожено загудів.

Шаллан випнула підборіддя й спробувала знову — цього разу повільніше — прослизнути туди, де в дивному небі видно несонце. На якусь мить вона зависла між царствами, й Гадесмар огорнув довколишній світ, неначе розфокусоване залишкове зображення. Балансувати на межі між ними було важко.

«Набери Світла, — порадив Фрактал. — Притягни їх».

Шаллан невпевнено всотала в себе Буресвітло. Сфери в океані під нею заворушилися й, неначе зграя риб, зметнулися до неї, постукуючи одна об одну. Від знемоги дівчина заледве зберігала свій подвійний стан і невидюче дивилася вниз.

Але якось трималася.

Фрактал у символоголовій подобі й цупкому вбранні стояв поруч неї, заклавши руки за спину, неначе ширяв у повітрі. По цей бік він був високий та елегантний, і Шаллан машинально відзначила, що спрен відкидає тінь не в тому напрямку — не від, а до далекого й на позір холодного сонця.

— Добре, — промовив Фрактал, чий голос гудів тут якось нижче. — Добре. — Схиливши голову набік, він, хоч і не мав очей, обернувся, немов роззираючись. — Я тутешній, але пам’ятаю так мало…

Шаллан усвідомлювала, що часу в неї обмаль. Тож, стоячи навколішках, сягнула рукою донизу й намацала хмиз, який приготувала, щоб розпалити багаття. На дотик вона відчувала цурпалля, але — перевівши погляд у те дивне царство — виявила, що її пальці паралельно натрапили на одну зі скляних намистин, які прилинули знизу.

Від того доторку в повітрі над її головою щось промайнуло. Шаллан зіщулилася й, звівши очі, побачила, що в Гадесмарі над нею кружляють великі істоти, які нагадували птахів — темно-сірі й на позір безформні, розпливчасті.

— Що…

— Спрени, — пояснив Фрактал. — Їх привабила твоя змореність…

— Спрени виснаження? — запитала дівчина, шокована їхніми тамтешніми розмірами.

— Так.

Затремтівши, вона глянула донизу — на сферу в себе під рукою. Шаллан була небезпечно близька до того, щоб повністю провалитися в Гадесмар: прояви фізичного царства довкола зробилися заледве помітними — лише намистини. Відчуття було таке, наче вона от-от полетить у те скляне море.

— Прошу тебе, — звернулася до кульки Шаллан, — мені треба, щоб ти стала вогнем.

Фрактал загудів у новому тембрі, тлумачачи відповідь сфери:

— Я хмизина, — промовив він задоволеним голосом.

— Але ти могла б стати вогнем, — заперечила дівчина.

— Я хмизина.

Кулька не відзначалася красномовством, і дивуватися з цього було, мабуть, не варто.

— Чом би тобі не стати натомість вогнем?

— Я хмизина.

— Як змусити її перетворитися? — спитала Шаллан у Фрактала.

— М-м… Не знаю. Ти маєш переконати її. Може, запропонувавши якусь правду? — У його голосі бриніла тривога. — Перебувати тут небезпечно для нас обох. Будь ласка, поквапся.

Шаллан знову глянула на «хмизину».

— Ти ж хочеш загорітися?

— Я хмизина.

— Ти лишень уяви собі, як це весело.

— Я хмизина.

— Буресвітло, — запропонувала дівчина. — Я віддам його тобі! Все до останньої краплі.

Мовчанка. Але зрештою та сама пісня:

— Я хмизина.

— Хмизинам треба Буресвітло, бо… треба…

Шаллан змигнула з очей сльози знемоги.

— Я…

— …хмизина, — докінчила замість тої дівчина.

Вона схопила сферу, відчуваючи в руці як її, так і хмизину з Царства матерії, і спробувала придумати новий аргумент. На якусь хвильку втома трохи відступила, але тепер поверталася й підминала під себе. Чому…

Її Буресвітло вичахало.

За мить його не стало зовсім — було, та загуло — й дівчина, зітхнувши, зісковзнула в Гадесмар, почуваючись приголомшеною та дощенту знесиленою.

Шаллан упала в море зі сфер, і та жахлива чорнота з мільйонами рухливих кульок поглинала її.

Вона кинулася геть із Гадесмару.

Сфери, видовжуючись, перетворювалися на хмизини, камені та дерева, відновлюючи контури знайомого їй світу. Серце вилітало з грудей, і дівчина повалилася долі в крихітному гайку.

Все довкола набуло звичного вигляду. Не стало ні далекого сонця, ні моря зі сфер — лише крижаний холод, нічне небо й колючий вітер, що гуляв між дерев. Та сфера, що її вона осушила, випала з пальців і, цокнувши об камінь, упала додолу. Шаллан привалилася до скрині принцеси. Після того, як вона перетягла її з узбережжя в гайок, у неї досі боліли руки.

Перелякано скулившись, вона спитала Фрактала:

— Ти знаєш, як розпалюють вогонь?

У неї зуб на зуб не попадав. Прародителю бур. Вона більше не відчувала холоду, але зуби чомусь цокотіли, а віддих клубочився парою в світлі зірок.

Шаллан відчула, що її бере сон. А може, варто виспатися, й розбиратися з усім цим уже зранку?

— Перетворитися? — спитав