Svitlana Anosova - Королівство Крижаного Полум'я Частина 2 – Туманні Острови , Svitlana Anosova

Глава 41: Амулет і свідок

Карлос кинув останній погляд на обриси Туманних Островів, які танули у далині. Згадка про королеву, котра водночас була не лише королевою, а й носійкою древньої сили драконів Туману, не давала йому спокою. Якщо легенди правдиві… то десь в глибині світу вже починає рухатися те, що краще б назавжди лишалося у забутті. 

Знову засунувши люльку до рота, моряк відвернувся від румби у глибині душі він усе ще ніс із собою тишу Туманних Островів, і відлуння тих див, які бачив. Час покаже, чи стане він свідком повернення великих драконів — усіх чотирьох стихій, чи, можливо, саме його душа поповнить ряди тих примарних кораблів, які назавжди зникають у безкраїх морях. Але поки що він мусив допливти до великої землі й відповісти собі на головне: бути свідком чи стати голосом правди грядущих подій, чи наважиться відкрити правду тим, хто ще може врятувати світ від остаточного занепаду. 

Коли Карлос зійшов на берег, його ноги, звиклі до хитання палуби, на мить відчули дивне, незвичне похитування — ніби світ довкола далі погойдувався за ритмом хвиль. Він зібрався з думками та кинув швидкий погляд на обрій: кораблі, які причалювали поруч, здавалися жалюгідно малими після магічних просторів, де він щойно побував. 

Скинувши з плеча свою торбу, Карлос прямував вузькими вуличками портового кварталу, що, здавалося, закіпав життям і розмовами у різномастих акцентах. Стук підків об бруківку, крики вантажників, що розвантажували баржі, і гучний регіт моряків змішувалися у звичний для нього гамір. Але у глибині душі він усе ще ніс із собою тишу Туманних Островів і відлуння тих див, які бачив. 

Нарешті Карлос досяг мети — старої таверни «Гірка Крапля». Вона стояла тут стільки, скільки він себе пам’ятав: похилені стіни з грубо обтесаного каменю, вивіска, що трималася на останньому цвяху, і грубезні двері, оббиті залізом. 

Можливо, хтось назвав би її жалюгідною, але для Карлоса це місце було чи не найближчим до поняття «дім», після його вірного корабля. 

Він штовхнув двері — у ніс відразу вдарила суміш запахів дешевої їжі, солоного поту та горілого тютюну. Напівтемрява залу ховала обличчя від випадкових поглядів. На пошарпаних столах стояли дерев’яні кухлі з елями та міцнішими настоянками, а в глибині чути було, як хриплуватий голос трубадура намагається заграти щось схоже на морську баладу. 

Карлос пройшов між столами, уникаючи довгих поглядів різношерстих гостей. У куті, де мерехтіли свічки, він помітив знайому сутулу постать. Той упевнено тримав у руці кубок, час від часу припадаючи до нього губами, проте, здається, більше розглядав нутрощі таверни, ніж насолоджувався питтям. 

— Аркадію, ти ще живий, старий риб’яча луско? — озвався Карлос, сівши навпроти друга й постукавши по столу. 

— А я вже думав, що тебе ковтнула якась морська потвора. 

Аркадій повернув голову. На його засмаглому обличчі спалахнула усмішка, і він підняв кубок у легкому привітанні. 

— Карлосе, ти наче шторм, що валиться на голову, коли його найменше чекають! Сідай. 

Приятелі стисли один одному руки, обмінюючись уривчастими спогадами: як у дитинстві вони супроводжували своїх батьків у морських мандрах, як ловили дивовижну рибу біля найвіддаленіших островів, як тікали від бур і піратів. А потім Аркадій покрутив у руці свій кубок і кивнув Карлосові. 

— Ти, бува, не знайшов щось особливе у тих легендарних островах, куди всі бояться пливти? Чув, що ти зник у морському тумані на кілька днів. Я знав, що ти не з тих, хто просто загубиться в перших-ліпших хвилях. 

Карлос скривився, відвів погляд у бік і провів рукою по амулету, що висів на грудях. 

— Знаєш… сталося дещо таке, чого навіть я не чекав. Історії, які ми з тобою колись чули від батьків, не такі вже й байки. Маю сказати, до Туманних Островів я відвіз людей… і королеву, в якій є щось, що змінить хід усієї нашої історії. 

Аркадій повільно поставив кубок на стіл. У темних куточках таверни наче потьмяніло світло, коли він із цікавістю схилився до друга. 

— Королеву? Мабуть, думаєш, що я повірю у байку про небесні вітрила й золотого дракона, га? Хоча я теж дещо чув… Останнім часом мої родичі з північних портів шепочуться, що десь там, у морі, жінка піднімає драконівську силу. А ще… — він знизив голос, — кажуть, що щось жахливе може прокинутися разом із нею. 

Карлос на мить примружився, витягаючи з внутрішньої кишені старий пергамент із вигорілими краями. Розгорнув його на столі, показуючи ледь помітні лінії рукописних символів, які нагадували хвилі, сплетені з крильми. 

— У нашій родині існувала легенда про зниклу стихію драконів Туману і про ту, що принесе її назад. Усе здавалося пустими забобонами… аж поки я не побачив це на власні очі. — Він ковтнув еля зі свого кухля. — Це була не просто королева. Я відчув від неї силу, ніби сама вода дихає через неї. Коли торкалася її долоні, здавалося, море стихає. І одночасно в ній я відчув щось… дикіше, ніж шторм. 

Аркадій мовчав, уважно розглядаючи пергамент. Потім підняв погляд на Карлоса: 

— Ти впевнений, що це саме вона? Якщо чотири стихії драконів знову зійдуться разом, з’явиться і той, кого називають Поглиначем. Мій дід ще казав: “Дракони зникли, щоб світ не зазнав остаточної руїни”. І якщо усе знову повертається… 

Його голос на мить стих. За їхнім столом ніби повіяло прохолодою, хоча у таверні було душно, як завжди. 

— Мене теж з дитинства лякали цими історіями, — сумно зітхнув Карлос. — Та бачу, що маємо зіткнутися з правдою. Якщо ця королева — спадкоємиця драконів Туману, то десь у землях льоду живе останній володар вітрів та буревіях… І якщо всі повернуться до цього світу, прокинеться й те, що ми звемо Алаеросом. 

Аркадій мовчав. Він повільно допив свій ель, а тоді, не відводячи погляду від Карлоса, стиха додав: 

— Потрібно попередити тих, хто ще зможе бодай якось стримати цю катастрофу… Якщо, звісно, це можливо. 

Карлос на мить зніяковів: чи повинен він розказати все, що бачив? А може, краще змовчати, не роздувати полум’я? Та потім згадав ясний погляд Августи — дівчини, яка не побоялася кинути виклик примарам і зворушила саме серце моря. 

— Ми не можемо мовчати, — нарешті мовив він, збираючись із силами. — Я бачив її рішучість. Якщо вона справді спадкоємиця туманних драконів, то можливо, саме в ній народиться шанс уникнути страшної загибелі. Але чи почує її світ — це вже інше питання. 

Аркадій задумано вивчав пергамент, а тоді обережно заховав його назад у кишеню товариша. 

— А отже, ми з тобою поведемо корабель у бурхливе море чуток і небезпек, — з усмішкою промовив він. — Що ж, ми ж морські вовки, друже. Час спустити вітрила й рушати назустріч бурі. 

Вони підняли кубки й гучно їх стукнули, скріпивши нерушимий союз давніх друзів. Десь у глибині душі Карлос відчував, що їхня пригода тільки-но починається, і якщо міфи про Поглинача виявляться правдою, їм доведеться напружити усі сили, аби не дати світові впасти в безодню. 

На мить у таверні стало ледь не вогко — чи то через протяг, що облизав дерев’яні столи, чи, може, то саме повітря згусло від передчуття важливих подій. Аркадій швидко кинув пару монет на стіл, і друзі вийшли на вулицю, залишаючи позаду затхлий запах і галас. 

Над портом дихала ніч, повна зірок і таємниць. Десь у її висоті вони обоє бачили відблиск невідомих доріг, які зійдуться в одну точку, коли світ вимагатиме відповіді: чи готовий він зустріти повернення могутності драконів усіх стихій — і темряву, яка супроводжує їх на кожному кроці. 

— Тоді, брате, ми з тобою ще не закінчили свою мандрівку. 

І Карлос відчув: буря ще попереду. Але тепер він не був сам. 

І коли темрява наближатиметься, хтось має стояти на межі, щоб зустріти її — не як герой, а як той, хто пам’ятає істину.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍