Ана-Марія Еріш - Серце вовка, Ана-Марія Еріш

Глава 23

- Ти знаєш, в тому світі зовсім не цікаво, - сказав Дрейк, коли ми лежали на даху, дивлячись на зірки. - Там зовсім немає магії та перетворень, хоча ці технології все хоч трохи компенсують. Я б точно не хотів там жити. Для них ми лише персонажі якихось легенд та казок.

- А ти там бував колись? - запитала я, зручно вмостившись на його плечі. - В дивному іншому світі?

- Так, кілька років тому. Однак мені зовсім не сподобалося. Кожен зациклений на своїх... Як вони там називають... "Гаджетах". Якось сумно та непривітно, - хлопець похитав головою. - Але ми були лише кілька днів, та й в одній країні. Уявляєш, в них там все поділено, і на кожній території проживає певний народ. Немає ніяких об’єднаних міст, - посміхнувся хлопець. - Це так відрізняється від нас. Все ж ми об’єднуємось. Колись треба обов'язково повторити свою подорож, з тобою наприклад.

І я б хотіла якось поїхати. Мені завжди було цікаво, що ж там такого. Мамина тітка переїхала на Землю, адже там знайшла своє кохання.

Однак від неї відмовилася вся родина, адже метаморфам там точно не місце. Нам все складніше було б контролювати свої перетворення, і можна було нашкодити іншим людям. Та в дитинстві я дуже хотіла хоча б раз відвідати цей світ, та ніяк не складалося. Тепер я все ж роблю певні успіхи в бойових мистецтвах, то може й вийде.

- Але мені не потрібен той світ, адже своє щастя я знайшов тут, - він мене обережно поцілував. - Правда дівчина мені дісталася з характером. Ще й дракон.

- Тобі щастить як потопельнику, - розсміялася я.

Це був дуже особливий та зворушливий момент, однак дуже швидко він закінчився, адже я почула якийсь дивний шум на вулиці перед Академією.

І це помітив й Дрейк. Трохи підсунувшись до краю, я побачила щось дивне. Знову демони, однак цього разу вони були на клас вищі за попередніх. Ще й організовані. Що було дуже дивно.

Вони намагалися пробратися в середину, створюючи як можна менше шуму. Ну чудово просто, знову напад. І що ж вони тут такого шукають? Невже і справді вірять, що артефакт тут?

- Попередь Алекса, терміново знайди його і все розкажи, - сказала я.

- А ти? - не зрозумів він. - Я не лишу тебе тут.

- Я і не збираюся. Будь ласка, зроби це зараз, - я уважно подивилася на Дрейка. - В мене є одна ідейка, але ти маєш виконати моє прохання.

Він же лише кивнув, явно звикши виконувати такі собі накази. А я ж з усіх ніг помчалася в кімнату Адама, яка якраз була на шляху. В моїй голові звідкись взявся план того, як треба діяти.

Напевно, це мені підказала пам'ять водного дракона. Різко постукавши у двері, я нервово озиралась по сторонах. Нарешті за хвилину хлопець відчинив їх. Він виглядав здивовано, однак в мене немає часу пояснювати що саме сталось.

- На Академію збираються напасти. Швидко йди зі мною, мені потрібна допомога, - промовила я.

Я взагалі не розуміла, що мною зараз керувало. Та таке відчуття, ніби я просто довірилася своїм інстинктам. Дракон знав, що потрібно робити. Однак Адам швидко побіг зі мною до виходу. Ми раніше відчули нападників, ніж побачили їх.

- А ми що будемо лише вдвох? - здивувався він.

- Так, Дрейк зараз попередить інших. Але нам потрібно якось затримати їх. Ти ж володієш магією вогню досить добре, тому мені й потрібна твоя допомога. Ці створіння бояться стихійної магії, а вона є лише в магів чи драконів, - пояснила я. - Принаймні так мені говорять знання дракона.

- Але може є якийсь інший вихід... - невпевнено сказав він. - Не думаю, що нам вдасться впоратися вдвох проти них. Занадто багато.

Якби я не знала Адама, то подумала б, що він боїться. Хоча все саме так і виглядало, особливо це давав зрозуміти страх в його очах. Невже це справді так і є? А звичайно ж, легко бути хоробрим, коли на твоєму боці стільки сильних метаморфів. Але перед реальною небезпекою він губився. Мало б бути навпаки, адже він має досвід. Та зараз час брати все у свої руки.

- Адаме, ми маємо зробити це. Зберися, - але він не відводив погляду від входу. - І взагалі це ти мав би мене заспокоювати.

Та часу на балачки не було, тому я просто побігла вперед. Не одразу, та він послідував за мною. Але скільки їх тут було, просто жах. Та прості бойові прийоми не спрацюють, адже нас лише двоє. А створювати воду я не могла. Треба десь шукати.

Аж тут я згадала про невеличкий фонтан, що якраз розташувався посеред двору. Адам же намагався створити щось грандіозне, однак поки виходив лише невеличкий вогник, що міг лише розсмішити.

Та все ж вдавалося поки відігнати їх. А я ж сконцентрувалася на тому, аби викликати хоч найпростішу магію води. Проте щось мене сильно стримувало. І я навіть здогадувалася, що саме.

Та якщо я таки знімаю кулон, я не знаю до чого це призведе. А може я принесу більше шкоди, ніж користі. Однак допомога ще не прийшла, а Адам точно не впорається. Тому я таки зробила це, почавши пригадувати все те, що змушувало мене злитися.

Не одразу, та це вдалося, адже фонтан просто розірвався шаленим шквалом води, що ніби стіна впала на монстрів. За мить з дверей почали вибігати бойові метаморфи, намагаючись добити їх. А я ж не могла зупинитися, вода не припиняла свій шалений рух.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍