Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Ліро, – слабким, ледь чутним голосом прошипів він у салон, але відповіді не було.

– Чіво я!? – істерично волала якась жінка позаду Наста. – Чіво я-я-я?!

– Льошка, Льошка, він повинен знати, що я вже не приїду. Скажи Льошкє, що я вже не приїду, – причитав якийсь дідусь, але Наст не звертав увагу.

– Как же мой синочєк?!

– Мамочка, мамочка, ти мене слишішь, мамочка, мамочка, я ж тута? – безліч голосів скиглили і перебивали один одного.

Наст зібрався з думками, стиснув кулаки і, вклавши туди всю свою волю, підвівся. Весь салон, в якому було приблизно п’ятнадцять осіб, лежав, не поворухнувшись. Як бачив хлопець, дехто з людей були живі, але без свідомості, а дехто вже покинув, на жаль, цей світ, як, наприклад, дідусь збоку від Наста, жінка за ним, та люди, що сиділи у кінці салону, чиїх тіл навіть і не було тут. Намагаючись не втратити жодної секунди, Наст почав шукати очима Ліру, і побачив тендітну дівчину без свідомості – на її животі лежала нога вже померлого діда, що сидів праворуч від Наста. Хлопець прибрав дідову ногу з неї, і спробував витягнути дівчину з салону, але, як тільки він почав це робити, голос дідуся за спиною звернувся до нього:

– Льошка, Льошка, ти скажеш Льошкє, що я не приїду? – питав він, але Наст навіть не повертався, бо знав, що там нікого немає.

– Відчепись від мене зі своїм Льошкою! – прошипів хлопець і майже одразу відчув, що вже не може терпіти.

«УЕЕЕ» – знудило його праворуч від ноги жінки. Наст обтер долонею рота і повернувся до Ліри, намагаючись дотягнутись тремтячими пальцями до її шиї в надії відчути там пульс, і, дякувати Богу, дівчина була жива. Хоч пульс був і слабенький, але, візуально, жодної кровотечі у Мірової не було, тому Наст підтягнув дівчину на себе, і, обхвативши її ніжне тіло під пахвами однією рукою, почав відштовхуватись ногами від підлоги і повзти по салону, іншою рукою прокладаючи шлях через тіла людей, що лежали бозна-як, немов шпроти в консервній бляшанці. Нарешті Наст виповз на дорогу й озирнувся навкруги. Буквально у ста метрах від них вже перші домівки околиць Лисичанська стояли під палючим сонцем. Половина з них були зруйновані нещодавно, тому що подекуди дим досі здіймався у небо. По боках від дороги був схил у кущі, саме туди і поповз Наст, тягнучи на собі дівчину, що досі була без свідомості. На чолі хлопця виступив піт – йому самому було дуже погано після удару головою, але адреналін, що розганяв кров, не давав йому зволікати. Метрів за триста від підбитого автомобіля за лісосмугою, точились стрілецькі бої, що не вщухали ні на мить. Наст сповз з дороги вниз у кущі і одразу вловив страшенно смердючий запах, якого він ніколи раніше не відчував. Сморід доносився з-за сусідніх кущів, але хлопець не зважав на це, намагаючись розбурхати Ліру.

– Ліро, Ліро, прокинься, будь ласка, прокинься, Ліро, – ніжно бив він пальцями її по щоках, лежачи на ній.

Дівчина не реагувала – навіть не ворушила жодним м’язом, тільки грудна клітина трохи підіймалася раз на п’ять секунд, роблячи неглибокий вдих.

- 06! Атветьтє, 06! – гучно роздалося з місця, звідки розповсюджувався сморід.

Наста як ошпарило. Він наче плазун, що ховається в землі, притиснувся до Ліри, придавлюючи дівчині долонею рот, на випадок якщо вона раптом прокинеться і почне щось говорити.

– Крокоділ 06 слушаєт, прійом, – знов зашипіло у рації з-за кущів.

- 06, на 11 часов в лєсополосє отработайтє по хохлам і возвращайтєсь, как понялі, приєм?

– Крокоділ понял, виходім на охоту, база, конєц связі.

– Удачной охоти, Крокоділ, – прошипів голос у рації.

В той час як Наст намагався роздивитись людину у кущах, він навіть і не помітив, що Ліра прийшла до тями. Перелякані оченята дівчини роздивлялися навкруги, а Наст досі не відпускав долоню від її рота.

– О‑о, Ліра! – аж посміхнувся пошепки Наст. Не дивлячись на все, що коїлось, той факт, що дівчина відкрила очі, робив його щасливим.

– Що трапилося? – дуже слабким голосом спитала вона, коли Наст прибрав долоню від її рота. З очей дівчини, яка й забула, коли востаннє потрапляла в стресові ситуації, тим паче такі, потекли сльози.

– В наше авто влучив снаряд, воно перекинулось. Всі загинули, – тільки-но сказавши це, хлопець зрозумів, що зробив помилку.

З очей дівчини почали текти сльози ще в більшій кількості, ніж раніше. При цьому вона не видавала жодного звуку, просто примружувала свої очі, зіщулювала чарівні вуста й плакала. Від такої картини серце Наста пекло від розпачу більше ніж будь-коли.

– Тобто ми… гхм, – шморгнула маленьким носом дівчина. – Теж померли? – підняла вона свої зелені очі і подивилась прямо у нависаючі над нею Настові – карі.

– Ні-і, ні, ти чого! – шепотів він Лірі, намагаючись її заспокоїти, немов маленьку дитину. – Ми живі, дивись, – хлопець взяв ніжну руку дівчини і приклав до своєї мокрої біло-брудно-­кривавої футболки, до серця. – Відчуваєш, воно б’ється? – серце Наста почало битися насправді шалено швидко.

– Так.

– Ну все, не переживай, все буде доб..

– База, база, прійом, віжу перевьорнутий бусік, із нєго випалзла женщіна, машет што-то, – перебив голос Крокоділа з рації.

- 06, пріказ ви знаєтє, нікого нє впускать і нє випускать, приєм.

– Понял, база.

– Я чула якогось крокоділа, – тихенько почала дівчина, чия голова досі лежала на великій долоні Наста, тому що хлопцю шкода було голову дівчини класти на землю. – Хто це?

– Я не знаю, але у мене є одна здогадка.

Майже одразу після цих слів Наст зрозумів, що здогадка стала реальністю. «Ту-ту-ту-ту-ту» – наближався з кожною секундою звук гвинтів. Ка‑52 «Алігатор» – найновітніший гвинтокрил російської армії швидко летів на висоті близько семи метрів над землею з боку окраїн міста, своїми лопатями створюючи гучний гул і швидкий потік повітря, що підіймав увесь пил з землі вгору.

– ЛЮДІ! ЛЮДІ! – раптом почув Наст знайомий голос 150-кілограмової жінки, що якимось чином прийшла у свідомість і виповзла з перегорнутого авто.