Дуглас Адамс - Майже безпечна

— Так, так, так. Коли це трапилось?

— Я не зовсім впевнений.

— Це вже звучить знайомо, — сказав Форд. — А в цьому брала участь мати?

— Тріалліан.

— Тріалліан? Я не думав, що...

— Ні, слухай, мені трохи ніяково.

— Я пам’ятаю, одного разу вона мимохідь казала, що в неї є дитина чи щось типу того. Ми бачимось з нею час від часу. Але я жодного разу не бачив її з дитиною.

Артур нічого не відповів.

Форд почав відчувати, що відчуття подиву потрохи заповнює його голову.

— А ти впевнений, що це твоя дочка? — поцікавився Форд.

— Розкажи як це трапилося.

— Фффпрууу... Це довга історія. Я збирався забрати посилку, яку послав собі на твоє ім'я ...

— Так, а для чого це все?

— Думаю це щось неймовірно небезпечне.

— І ти вирішив прислати це мені? — обурився Артур.

— Найбезпечніше місце, яке я знаю. Подумав, що можу покластися на тебе, бо ти на стільки нудний, що ніколи б її не відкрив. Хай там як, коли я прилетів була ніч і я ніяк не міг знайти тво село. Керувся я лише дуже приблизними даними. А ще ніяк не міг знайти ніяких сигналів. Схоже, що у вас тут взагалі ніяких сигналів немає.

— Це мені тут і подобається.

— Потім я підхопив ледь вловимий сигнал від твого примірника Путівника, тому й направився прямо на нього з надією, що знайду тебе. Потім вивилося, що я приземлився прямо посеред якось лісу. Довго не міг зрозуміти, що тут коїться. Вийшов, а потім побачив, що там стоїть ця жінка. Я вирішив підійти і привітатися, а потім раптом побачив, що в неї та штука!

— Яка штука?

— Штука, яку я прислав тобі! Новий Путівник! Пташка! Ти мав зберігати її в себе, ідіот, а вона натомість літала над плечем цієї жінки. Я побіг до неї, а вона вдарила мене каменем.

— Ясно, — промовив Артур. — І що ж ти зробив?

— Ну, я звісно впав. Мене було сильно поранено. Потім вона разом з пташкою сіли в мій корабель. А коли я кажу мій корабель, я маю на увазі RW6.

— Що?

— RW6, заради Заркуона. В мене зараз непогані стосунки між моєю кредиткою і центральним комп’ютером Путівника. Ти не повіриш, якби ти побачив той корабель, Артуре, він...

— То RW6 це космічний корабель, так?

— Так! Це... а, та не зважай. Слухай, просто зосередся, добре, Артуре? Чи принаймні дістань якийсь каталог. Короче, в цей момент я був дуже схвильований. А ще, мабуть, напівконтужений. Я стояв на колінах, стікаючи кров’ю, тому мені залишалося лише благати. Я молив: будь-ласка, заради Заркуона, не забирайте мій корабель. І не залишайте мене на призволяще серед якогось примітивного, Зарком забутого лісу без медичної допомоги і з травмою голови. Я сказав, що у мене можуть бути серйозні проблеми, як у неї.

— Що вона відповіла?

— Вона вдарила мене по голові знову.

— Тоді я можу напевно сказати, що це моя дочка.

— Миле дитя.

— До неї треба трохи звикнути, — зітхнув Артур.

— До знайомих вона приязніше ставиться?

— Ні, — відповів Артур, — але тоді краще відчуваєш коли треба пригнутись.

Форд тримався за голову і намагався дивитися прямо перед собою.

Небо почало потрохи світлішати на заході. Якраз там, де сходило сонце. Артуру взагалі не хотілося його бачити. Останнє, що він хотів би робити після такої пекельної ночі як ця, то це пережити ще якийсь ідіотський день наповнений балачками про це місце.

— Що ти робиш у такому місці, Артуре? — поцікавився Форд.

— Ну, — промовив Артур, — в основному роблю сендвічі.

— Що?

— Я є, чи швидше був, творець сендвічів для невеликого племені. Насправді це дуже принизливо. Коли я тільки-но прибув, і вони витягли мене із цієї купити супер високотехнологічного мотлоху, який врізався в їхню планету, то подумав, що було непогано трохи допомогти і їм. Ну, ти розумієш, я освічений хлопчина із високоехнологічної цивілізації, а тому зможу навчитих їх як зробити кілька цікавих речей. І звісно я не зміг. Як з’ясувалося я не маю жодної гадки як все насправді працює. І тут не йдеть про відеокамери тому, що ніхто не знає як вони працюють. Я мав на увазі щось типу ручки чи артезіанської свердловини, чи щось типу того. Але де там. Я взагалі нічого про це не знаю. Одного дня, коли мені було зовсім кепсько, я зробив собі сендвіч. Всі навколо дивилися із захопленням. Такого вони раніше не бачили. Їм таке в голову ніколи не прихоидило, а тут я такий просто роблю сендвічі, та й відтоді все почалося.

— І тобі це подобалося?

— Ну, так, думаю так, справді. В мене був чудовий набір ножів і ще купа різного.

— А тобі не здавалося, що це все карколомно, неймовірно, пекельно, абсолютно нудно?

— Ну, хм, ні. Здається ні. Ну, не зовсім абсолютно.

— Дивно. Мені здалося б.

— Ну, припускаю, що в нас різні погляди.

— Так.

— Як у пікка.

Форд не мав жодної гадки про що той говорить та й не хотів питати. Натомість він запитав:

— Як в біса нам вибратись з цього місця?

— Думаю найшвидше буде піти звідси вниз у долину, потім на рівнину, це десь годину займе, а потім прямою дорогою ми й дійдемо. Не думаю, що зможу знову подолати весь той шлях вгору, яким я прийшов сюди.

— Прямою дорогою дійдемо куди?

— Ну, назад до селища. Я так думаю. Артур зітхнув дещо зневірено.

— Я не хочу ні до якого клятого селища, — заволав Форд. — Нам треба забиратися звідси!

— Куди? Як?

— Я не знаю. Ти мені скажи. Ти ж тут живеш! Має бути якийсь шлях із цієї Заркуоном забутої планети.

— Я не знаю. Що ти зазвичай робиш? Сидиш і чекаєш поки повз не пролетить якийсь корбель, так же?

— Ну так, звісно! І скільки ж космічних кораблів відвідало цю маленьку задрипану планету останнім часом?

— Хм, кілька років назад мій розбився на ній випадково. А ще був, хм, корабель Трілліан, а ще доставка посики, а тепер ти і ...

— Так, а крім когось