Альбіна Яблонська - Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська

28. Він тобі не пара (Яна)

Коли повернулася до квартири, то побачила матір за плитою. Вона заходилася доготовувати те, що готувала я. Дзвеніли каструльки, ложки, тарілки.

Смачно пахло. Ми збиралися обідати.

Однак настрою не було.

Ані в мене. Ані в мами.

І навіть Ава виглядала сумною.

— Що з Авророю? — запитала я. Спостерігаючи, як вона меланхолійно дивиться у вікно.

Я присіла поруч і погладила дитину по щоці.

— Там глибока журба, — кинула мама, навіть не повернувшись до нас обличчям.

Продовжувала поратися в посуді.

А я намагалася зрозуміти, що з донькою.

— Ти засмутилася через бійку?

Ава тяжко зітхнула й мотнула головою.

— Ні.

— Це тому, що ми сварилися з Назаром?

Вона знову помотала головою.

— Ні. Не через це.

— А через що? Щось у школі? Може, щось болить? Зголодніла? — Аврора продовжувала мотати головою на знак заперечення. І я не могла зрозуміти, що сталося. — Не хочеш їсти? Зник апетит? Може, ти через шкарпеточки засмутилася? Я їх зараз виперу і повішаю на балконі. Світить сонце. Вони швидко висохнуть. Додому поїдеш у чистеньких.

— Це не через шкарпетки, — відповіла Ава.

І злізла зі стільця.

Моя лапонька підійшла до іншого вікна і почала виглядати на подвір'я вже з нього.

— Кого ти видивляєшся? Ти когось чекаєш?

Мама крекнула зі знанням справи і повернулася, щоб пояснити:

— Вона чекає на папаню. Скучила за ним. Дорогою мені всі вуха забила цими запитаннями. Коли він приїде? Чому не приїжджає? Коли я з ним побачуся? Я не знала, що відповісти... Поговори з нею. Внеси хоч якусь ясність.

Я обійняла Аву за плече і спробувала пояснити дитині складні для розуміння речі.

— Мені шкода, але тато не приїде. Не треба його чекати.

— Чому? Я хочу його побачити. Я скучила.

— Йому не можна з тобою бачитися, поки дядя суддя не дозволить це робити.

Ава насупила руді бровенята й намагалася зрозуміти, як це працює.

— А хто такий суддя?

— Це такий дуже розумний дядя.

— Який він має вигляд?

— Ну... Він носить чорну мантію.

— Як чарівник?

— Так. Як чарівник.

— Він добрий чарівник чи злий? — уточнила Ава.

— Знаєш. Напевно, це не зовсім правильно — говорити, що він чарівник. Він просто ухвалює рішення. Вирішує, хто правий, а хто неправий. Він стежить, щоб татусі не ображали своїх діток. А замість чарівної палички в нього молоток.

— Він б'ється ним?

— Що? Ні. Не б'ється.

— Я гадала, він б'є молотком тих, хто неправий. Хто ображає своїх дітей... Чому він не дозволяє татові бачитися зі мною? Адже він мій тато.

— Крихітко, це ж не я вирішую. Треба почекати.

— Скажи дяді судді, що мій тато хороший. І він не буде мене ображати. Я хочу, щоб він повіз мене в зоопарк. Я давно там не була. А ми з татом часто кудись їздили на вихідних... Про Назара нічого не кажи — він не хоче бачити тата. А ще він став злим. Він лається.

— Лається? На тебе?

— Ні. Він просто лається, — пояснила Ава. — Говорить усілякі слова. Я не знаю, що вони означають. Але він лається ними на інших. А ще від нього смердить димом... — зітхнула донька. І склала долоньки будиночком. — Ти поговориш із дядьком у чорному плащі? Спитаєш, коли татові можна повезти мене на каруселі? Або в зоопарк?

Вона дивилася на мене, як благала.

Мені було важко залишатися бездіяльною.

Я не могла бути байдужою і думати тільки про себе. Коли моя рідна донька щиро просила про можливість побачитися з біологічним батьком.

Тому пішла на компроміс.

— Так, сонечко. Я подумаю над цим. Обіцяю подумати. А поки йди роби уроки. — Я погладила її по спинці. Не хотіла, щоб вона стояла біля вікна і шукала там те, чого немає. — Якщо буде потрібна моя допомога...

— Мені треба малюнок намалювати, — видала Аврора без роздумів. — Але немає паперу.

— Хм... Я ж купувала тобі альбом. От буквально кілька днів тому.

— Я його змалювала. Він закінчився.

— Серйозно? Уже? Як же ти швидко малюєш... Потрібно пачку офісного паперу купити. Або ще щось вигадати. Не знаю навіть. — Вирішила запитати в мами. Раптом у неї завалявся непотрібний папір. — Мам, у тебе часом немає аркушів паперу, щоб малювати?

— Зараз подивлюся. — Вона покопирсалася в шафці й дала стос якихось рукописів. — Ось. На цьому можна малювати. Зі зворотного боку.

Я поглянула і здивувалася.

— Ти що, пошматувала мої конспекти? — У руках були старі тексти, які писала в універі. — Могла б хоч запитати. Раптом вони потім Аврорі знадобляться.

— Так це ж іще мої конспекти. Не твої.

— Так. Справді? Мені здалося, що це я писала... Уже й забула, наскільки схожі наші почерки. Наче я писала, чесне слово.

— У школі мене за це не раз викликали до директора. Намагалися з'ясувати, чи не підробляєш ти записи в щоденнику від мого імені.

— Еге ж... — усміхалася я, ностальгуючи за школою. — А чистого паперу немає?

— Вибач, Янчику. Та мама не працює в офісі. Такого добра в мене немає у квартирі. — Я дала Аврорі те, що є. Вона вирушила малювати у вітальні. — Як, до речі, пройшла співбесіда?

Я глибоко вдихнула.

І спробувала розповісти все як є.

— Якщо коротко, то погано.

— Геть погано?

— Геть. Мені не дали роботу. І взагалі сказали, щоб я в компанію більше не потикалася... Там новий начальник. І в нас із ним не склалася бесіда. Від слова зовсім.

— От же сволота! — обурилася мама, тримаючи в руках ополоник. — Не дати тобі роботу після стількох років рабства в цій фірмі! Хто цей самодур?! Кого тепер приставили до керма?!

— Ти не повіриш... Це Рома Жданов.

Мама натурально завмерла.

— Хто?

— Жданов Роман. Пам'ятаєш такого? Ми з ним зустрічалися в старших класах. Але потім він поїхав до Німеччини і...

Мама різко зблідла.

Губи смикалися у спробах відповісти. Видавити хоч звук. Проте нічого не виходило.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍