Альбіна Яблонська - Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська

Здавалося, вона була в не меншому шоці, ніж я сама. Коли увійшла до кабінету директора і побачила в кріслі своє перше кохання.

— Рома? Ти бачилася з Ромою Ждановим?

Вона притулилася до стіни і почала сповзати по ній, як від теплового удару.

— Мамо, тобі погано?!

Я допомогла їй сісти.

Відчинила навстіж вікно.

Збільшила швидкість витяжки над плитою.

Просто на кухні було надто задушливо.

Мамі потрібне свіже повітря.

— Пробач, — тільки й сказала вона, віддихавшись. — Вибач мене, будь ласка. Я не хотіла. Не хотіла, щоб ти страждала. Я просто боялася. Мені було страшно. Я...

— Що? Про що ти кажеш?

— Ти ж знаєш, що я завжди його хвалила. Я до Роми добре ставилася. Я завжди до нього добре ставилася. Я хотіла, щоб у вас із ним було все добре. Просто потім...

— Що ти таке говориш? Я тебе не розумію.

Я дістала воду з холодильника.

Накапала в склянку заспокійливого для серця. Дала мамі випити.

І за кілька хвилин їй полегшало.

Вона прийшла до тями, колір обличчя покращився.

Та я все одно не розуміла.

Про що були ті слова?

Що вона намагалася донести?

За що виправдовувалася?

— Що він говорив? — запитала матір. — Що він розповів? Що сказав Роман?

Я прокрутила в думках нашу розмову.

І розчаровано зітхнула.

— Він сказав, що не може мене взяти в компанію. Бо всі вирішать, ніби я прийшла по блату. Типу він настільки принциповий. А ще він тряс у мене перед обличчям якимись старими платіжками. Казав, що я накосячила. І компанія зазнала збитків. Звинувачував у недбалості. Казав, що я маю йому бути вдячна. Що не запроторив до в'язниці за махінації. Мовляв, я була в змові зі старим керівництвом і мутила там діла. Була в долі. Хоча нічого такого не було. Це все неправомірно. Я з ним не згодна. Він неправий. І взагалі, — махнула я рукою, — Рома поводився, як справжній козел. Ніякої ейфорії, що це мій перший хлопець — її там і близько не було. Одне суцільне розчарування.

Мама дивилася на мене й уважно слухала. Навіть коли я закінчила і почала насипати їжу в тарілки. Вона продовжувала дивитися і чогось чекати.

Вона ніби чекала на продовження.

— І це все?

Я поглянула на неї й знизала плечима.

— А тобі цього не досить? Я ще мала щось розповісти? Роман мене принизив і змішав із лайном. Йому було абсолютно начхати на наші колишні стосунки. І взагалі... Він був якимось надмірно злим. Навіть не знаю. Ніби це я його кинула, а не він мене. Немов я його зрадила.

Мама встала і взяла мене за плечі.

— Може, воно й на краще, доню.

— Що? Що ти маєш на увазі?

— Що він відштовхнув тебе.

— У сенсі? Що тут може бути доброго? Я сама мало не зомліла, як ти. Коли він усе це викотив. Я такої цинічності давно вже не бачила.

— Це добре, що життя вас розвело знову. Сама ж бачиш — він тобі не пара. Він би все одно таким став. Рано чи пізно. Ти б натерпілася і пішла від нього. Стала б вигнанцем у чужій країні. Він не хотів сім'ї. Він думав тільки про себе. І про свою кар'єру.

— Так... — погодилася я. — Тут я з тобою згодна. Він егоїст. І це справді добре, що він поїхав. І навіть не надсилав мені своїх гівняних листів, як обіцяв.

Мама спробувала посміхнутися.

Та міміка була химерною.

— Вибач, що налякала. Перегрілася на сонці. Сьогодні щось спекотно так. Бабине літо прийшло.

— Тобі вже краще?

— Так. Мені краще. А за Рому не хвилюйся. І не ходи до нього більше. Не намагайся говорити. Він тільки принесе тобі новий біль. Я знаю. Повір вже своїй мамі... Ми й без них чудово проживемо.

— Без них — це без кого?

— Без чоловіків. Я і ти. Усе буде добре.