Тетяна Гуркало - Стара казка про принцесу, Тетяна Гуркало

— Гарна конячка, ти мені знадобишся. Ми з тобою виберемося з болота і поїдемо до найближчого містечка перевіряти мене на магію. Латьялла мені пояснила куди їхати.

Кінь пирхнув. Напевно, йому не сподобалося слово «поїдемо», зрозумів, хто їхатиме, а хто йтиме далі.

— Я не важка. І гарна. Я тобі куплю цукор, — пообіцяла Томія.

Кінь знову пирхнув, але цього разу, здається, схвально.

— Ну, ось і добре, ну, ось і…

І виявилося, що на полювання на коня, визволення його з пастки та подальші переговори було витрачено надто багато часу.

Або клаптик порівняно сухої землі, піднесеної над навколишнім простором, був дуже популярним місцем.

Або це у Томії доля була така — вічно не вчасно з'являлися якісь чоловіки і все псували.

Але взяти коня під вуздечку і повести за собою, дівчина не встигла. Вона навіть покинуту сумку підібрати і прив'язати до сідла не встигла. Бо на облюбований для полювання на переслідувача клаптик землі вийшли четверо хлопців.

— Ба, наша пропажа знайшлася! — вигукнув один, високий і світловолосий.

Кінь якось дивно стрибнув боком, а потім, дрібним кроком, зайшов Томії за спину і звідти пирхнув. Мабуть вирішивши, що надійно сховався.

— А ти казав, що нашу дохлятину вовки зжерли, — продовжив говорити той самий хлопець.

Цього разу обурено фиркнула Томія, котра встигла практично потоваришувати з конем.

— А виявилося, її вкрала наречена, — похмуро сказав другий хлопець, трохи нижче першого і шатен.

— Я не крала, він сам мене знайшов! — обурилася Томія.

— Самотній дівчині тут небезпечно, — примирливо сказав третій, як на замовлення ще трохи нижче за другого і з шевелюрою темнішою.

— Ага, давай ми ще цю самотню рятуватимемо, — похмуро сказав другий.

— Ну, я не проти, — сказав перший. — Але за коня не завадило б заплатити…

І підморгнув, причому, вийшло в нього так симпатично, що Томія тільки зусиллям волі не посміхнулася.

— Ну, не можемо ми її покинути чи повернути, — сказав третій і насупився.

І, якщо чесно, він був найсимпатичнішим. І посміхався приємно. А ще дивився прямо та відкрито.

А ще був четвертий. Старший перших трьох, не дуже гарний і дивився так, що відразу було зрозуміло — саме він тут приймає рішення.

І всі вони були магами, причому неслабкими.

І Томія зрозуміла, що для того, щоб далі їхати на коні та в компанії цих магів, треба щось зробити. Щось несподіване. Тому що, якщо їх почати вмовляти, вони можуть довезти її до того самого містечка і залишити під опікою людей, які шукають обдарованих по навколишніх селах. А може виявитися, що цю компанію підкинула сама доля. І якщо Томія відмовиться від такого подарунка, цього вона точно не пробачить.

Тож Томія глибоко вдихнула. Закрила очі і важко осіла. Тому що їй потрібен час на роздуми.

А кінь, що не чекав такої зради, обурено пирхнув і штовхнув Томію в спину. Після чого дівчина ще й розляглася, розкинувши перед собою руки, як прохач перед троном правителя Третього Царства на давній фресці. І картинка, що промайнула у спогадах, була настільки яскрава, що дівчина не витримала і тихенько, з істеричними схлипами, засміялася, здригаючись усім тілом, розуміючи, що переговори безнадійно провалені і часу на подумати більше немає.

— Гей, не плач! — обурено заволав білобрисий і першим кинувся до дівчини.

І через кілька секунд навколо Томії невпевнено тупцювало четверо магів, умовляючи її встати і не ридати, бо тому мерзенному старому вони її не віддадуть.

А Томія вперто не підводила обличчя і намагалася задавити сміх, через який уже сльози йшли. І нічого з собою вдіяти не могла.

Втім, зізнаватись у тому, що ридає від сміху, Томія не збиралася, бо ще візьмуть і передумають.