Ален Бадью - Століття

або її не буде». Де перебуває та краса? Атрибут цієї краси («судомна») — це атрибут силуваного реального, однак залежного, поза теперішнім, від альтернативи «бути чи не бути», як і Маркс зумів підвести людську Історію до тривожної дилеми «соціалізм або варварство», — на чому він засновується? Геній Бретона часто концентрується у фразах, в яких образ дає відчуття невідкладності й водночас засвідчує, що тут вже наявна сама річ. У тексті, який читатимемо, натрапляємо на таке: «Він [бунт] — іскра на вітрах, яка шукає порох». Іскра — це знищення теперішнього, але де ж «порох», який шукають? Локалізована в письмі, це та сама проблема, що й більш глобальна проблема функції Маніфестів. Де лежить точка рівноваги між тиском реального, що є абсолютна воля теперішнього, розсіяння енергії в єдиному акті, й тим, що програма, оголошення, декларація наміру вважає за очікування й опорою в невизначеному майбутньому?

Моя гіпотеза полягає в тому, що принаймні для тих, хто охоплений у столітті пристрастю теперішнього, Маніфест — це не більше, ніж риторика, що править за прихисток чомусь іншому, ніж те, що просто називає і проголошує. Реальна художня діяльність залишається завжди зміщеною щодо програм, що зухвало проголошують свою новизну, прямо як те, що винахідливе в думці Гайдеґґера, залишається чужим патетичному й ефектному проголошенню «рятівного повороту» чи поетико-мисленнєвому пришестю Бога.

Знову ж таки постає проблема часу. Маніфест — це реконструкція, в невизначеному майбутньому, того, що належить царині дії, зблиску, що швидко згасає, того, що не має назви в теперішньому. Реконструкція того, чому, в зникаючій сингулярності свого буття, не пасує жодне ім’я.

Від Вітґенштайна до Лакана століттям витає вираз: «метамови не існує». Це означає, що мовлення завжди пов’язане з реальним таким чином, що жодна другорядна мовна тематизація цього зв’язку неможлива. Мовлення говорить, і це «говорить» не означає «переповідає» в жодному привласненому говорінні. Компетентне прочитання Маніфестів і прокламацій авангардів має завжди відштовхуватись від аксіоми: привласненої в художньому продукуванні метамови не існує. Настільки, наскільки декларація стосується цього продукування, вона не може ув’язнити в ньому теперішнє, а отже, цілком природно, що вона винаходить для нього майбутнє.

Цей риторичний винахід майбутнього, майбутнього того, що тепер існує у вигляді акту, є, зазначимо, річ корисна, навіть конче потрібна в політиці й мистецтві, як і в любові, де «я завжди любитиму тебе» — це Маніфест (зрозуміло, сюрреалістичний) непевного акту. Коли Лакан говорить: «Сексуальних зв’язків немає», він також має на увазі, що немає метамови статі. Однак це вже теорема, згідно з якою там, де немає метамови, має з’явитися проективна риторика. Риторика ця дає прихисток у мові тому, що має місце, однак не називає чи схоплює його. «Я завжди любитиму тебе» — це риторична фігура, цілком корисна для захисту активних сил сексуального зв’язку, хоча вона й не має до цих сил ніякого стосунку.

Тільки дурна критика естетичної програми бідкається, що жодна з обіцянок не справдилася. Звичайно, незаперечна краса поетичного мистецтва Бретона не має нічого «судомного». В ній ми скоріше впізнаємо відновлення забутої французької мови, водночас насиченої, вигаданої і досить ґрунтовно вплетеної в ораторський синтаксис. Але програма — ні договір, ні обіцянка. Це риторика, зв’язок якої з тим, що реально трапляється, набирає форми захисної оболонки.

Водночас авангарди активували в теперішньому формальні розриви і продукують — в формі маніфестів та декларацій — риторичну оболонку цієї активації. Вони утворили оболонку реального теперішнього у вигаданому майбутньому. Й це подвійне творення вони назвали «новим художнім досвідом».

Отож не дивує кореляція між минущими творами й гучними програмами. Реальна дія існує, завжди нестійка й ледь вловима, позаяк її треба виділити, підкреслити яскравими оголошеннями, так само як циркач месьє Луаяль підвищує голос і б’є в барабани, щоб публіка не проґавила дуже складний і новий, але й надто скороминучий пірует на трапеції.

Однозначно все це має на меті вдмухнути енергію в теперішнє, навіть якщо суб’єктивність цього теперішнього деколи потрапляє в пастку риторики надії. А пов’язує людей з політикою емансипації або із сучасним мистецтвом лише визнання того, що теперішнє творять власними руками. Навіть футуризм, усупереч своїй назві, був творенням теперішнього.

Наше сьогодення, що не заслуговує називатися, за словами Маларме, «прекрасним сьогоденням» [le bel aujourd’hui[94]], характеризується нестачею будь-якого теперішнього, в сенсі реального теперішнього. Роки, починаючи від 1980-х, нагадують 1880-ті, про які Маларме говорив: «бракує теперішнього» [«Un présent fait défaut»]. Контрреволюційні періоди нагадують один одного більше, ніж революції, й не треба дивуватися, що після «лівацтва» 60-х років повертаються до ідей, що були популярні після Паризької комуни. Проміжок між однією та другою емансипативною подією вводить нас в оману, нібито нічого не розпочинається або не розпочнеться, навіть якщо ми перебуваємо в пекельному нерухомому збудженні. Отже, ми повернулись, не маючи на те засобів, до класицизму: все вже давно почалося, даремно уявляти, що заснування відбувається ex nihilo, що з’явиться нове мистецтво чи нова людина.

Саме це дозволяє сказати, що століття завершилося, тому що можна дати дефініцію мистецтву ХХ століття, а також дефініцію тому, що авангарди, виходячи з нього, формалізували як радикальну спробу некласичного мистецтва.

Деякі суб’єктивні засновки цього нонкласицизму, деякі елементи його програми і кілька прикладів захисної риторики містяться в тексті Андре Бретона, яким і завершимо.

У цю нестерпну мить, коли вага пережитих страждань, здається, має все поглинути, сам надмір випробування призводить до переміни знаку, що намагається звільнитись від людської недоступності доступністю й надати останній велич, яку без цього годі вже пізнати... Треба піти вглиб людського болю, відкрити в ньому непізнані здібності, щоб спромогтися привітати, ніби безмежним даром самому собі, те, що вартує життя. Єдина страшна немилість, яку можна накликати перед сим болем, адже він унеможливить видозміну знаку, — це протиставити йому покірність. Під певним кутом розглядаючи переді мною реакції, на які тебе наразило найбільше перенесене тобою нещастя, я завжди бачив, як ти найсильніше наполягаєш на бунті, непокорі. Немає нахабнішої брехні, ніж та, що стверджує, особливо коли існує непоправне, ніби бунт нічому не зарадить. Бунт виправданий сам по собі, незалежно від можливості поправити чи ні той стан речей, який його зумовив. Він — іскра на вітрах, яка шукає порох. Темний вогонь віншую я, вогонь, що застилає вічі, коли пригадуєш нестерпну, завдану тобі наругу, який спалахує і меркне щоразу, коли пригадуєш жалюгідних священиків, що потикалися тебе втішати. Знаю також, що полум’я оте запалює мені вогні високо й ясно, живі химери обплутують їх прямо перед очі.