Арундаті Рой - Бог Дрібниць

піднімається догори. Оптимістично долає ковзкі крутосхили життя. Він крокував по один бік загородження, Марґарет-кочамма з Софі-моль — по інший.

Софі, рідна.

Наче приклеєний до свого місця чоловік у кашкеті та з еполетами теж налякався костюма та скособоченої краватки і впустив Чако до відділу видачі багажу.

Коли загородження між ними не залишилося, Чако поцілував Марґарет-кочамму, а тоді підхопив на руки Софі-моль.

— Коли я робив так востаннє, то у винагороду отримав обмочену сорочку, — сказав Чако і засміявся. Він обіймав її, обіймав і обіймав. Цілував блакитно-сіро-блакитні очі, успадкований від імперського ентомолога ніс і каштанове волосся під капелюшком.

Аж Софі-моль сказала:

— Мм-м… вибачте, але ви не могли б поставити мене назад? Я… мм-м… якось до такого не звикла.

І Чако опустив її на землю.

Своїми впертими очима амбасадор Еста побачив, що костюм на Чако раптом став вільніший і вже не надимався так сильно.

А коли Чако забирав біля запнутого брудною завісою віконця торби, настало зго-дддоммм.

Еста помітив, що родимка на шиї у Крихітки-кочамми облизнулася й у передчутті насолоди схвильовано запульсувала. Тіп-туп, тіп-туп, тіп-туп. Вона міняла кольори, наче хамелеон. Тіп — зелена, тіп — синьо-чорна, тіп — гірчично-жовта.

Близнючки тут метушаться,

на вечерю нам згодяться…

— Так, — сказала Амму. — Ви, двоє… все, досить. Рахеле, ану виходь сюди!

Рахель у своїй завісі заплющила очі. Їй на думку спала зелена ріка, і спокійна глибокоплавна риба, і прозірчасті крила бабок (тому вони й бачать усе позаду) під сонцем. Пригадалася найщасливіша вудка, яку зробив їй Велюта. Така жовта, бамбукова, з поплавцем, який пірнав під воду щоразу, коли якась дурна рибина пробувала скуштувати наживку. Вона подумала про Велюту і пошкодувала, що тепер не десь біля нього.

А тоді Еста її розгорнув. Цементні кенгуру не зводили з них очей.

Амму дивилася також. У повітрі навколо запала тиша; тільки пульсувала родимка на шиї у Крихітки-кочамми.

— Ну? — сказала Амму.

Це й справді було запитання, і то яке. Ну?

Запитання, яке не мало відповіді.

Амбасадор Еста опустив очі й побачив, що його штиблети (саме звідти піднімалася злість) — бежеві та гостроносі.

Амбасадорка Рахель опустила очі й побачила, що її пальці у сандалях «Бата» щосили намагаються відірватися від ступні. Їм так і кортіло опинитися на нозі у когось іншого, й зупинити їх було годі. Ще трохи, і залишиться вона без пальців, і ходитиме з перебинтованими ногами, як той прокажений біля залізничного переїзду.

— Якщо ви ще коли-небудь хоч раз, чуєте, один-єдиний раз не послухаєтеся мене на людях, — мовила Амму, — то я довго думати не буду, і ви в мене стрімголов полетите туди, де вас таки навчать поводитися як слід. Зрозуміли?

Коли Амму сердилася по-справжньому, близнюки в неї завжди кудись летіли.

Переважно стрімголов. У глибокий колодязь з вишкіреними мертвяками на дні.

— Зрозуміли? — повторила Амму.

На неї зиркнули дві пари очей — перелякані (з-під фонтанчика) і сонні (з-під здивованого зачосу).

Дві голови двічі кивнули.

Вони зрозуміли.

Втім, Крихітка-кочамма так легко змарнувати таку перспективну ситуацію не мала жодного наміру. Вона рвучко підняла голову і сказала:

— Аби ж то!

Аби ж то!

Амму повернула до неї голову, й у самому цьому русі вже було запитання.

— Ти марнуєш час, — сказала Крихітка-кочамма. — Вони хитрі. Хамовиті. Брехливі. Ростуть якісь дикі. І зовсім тебе не слухаються.

Амму знов обернулася до Ести з Рахеллю, й очі у неї зблиснули тьмяними алмазами.

— Всі кажуть, що дітям потрібен Бабá. Потрібен тато. А я кажу: ні. Не моїм дітям. Знаєте чому?

Дві голови кивнули.

— Добре, то скажіть, — мовила Амму.

І не в один голос, але майже, Естаппен з Рахеллю сказали:

— Бо ти наша Амму й наш Бабá і любиш нас подвійно.

— Не просто подвійно, а ще сильніше, — поправила їх Амму. — Тож пам’ятайте, що я вам сказала. Людські почуття дуже важливі, вони коштовні. І коли ви не слухаєтеся мене на людях, в усіх складається хибне враження.

— Теж мені амбасадори, — докинула Крихітка-кочамма.

Амбасадор Е. Пелвіс і амбасадорка П. Плодожерка понурили голови.

— Рахеле, і ще одне, — сказала Амму. — Як на мене, тобі вже давно час збагнути різницю між чистим і брудним. В нашій країні це справді важливо.

Амбасадорка Рахель опустила очі.

— Твоя сукенка — чиста… була чиста, — вела далі Амму. — Та завіса — брудна. Кенгуру — брудні. І руки в тебе теж уже брудні.

Рахель аж злякалася, так голосно вимовляла Амму слова «чистий» і «брудний». Ніби говорила до глухої.

— А тепер я хочу, щоб ви пішли і привіталися як належить, — додала Амму. — Ви зробите це, правда ж?

Дві голови двічі кивнули.

Амбасадор Еста й амбасадорка Рахель йшли до Софі-моль.

— Як думаєш, куди стрімголов летять ті, хто погано поводиться? — пошепки спитав Еста в Рахелі.

— В тюрму, — тихенько відповіла Рахель. Вона знала.

— Вітаю! — сказав Еста Софі-моль. Достатньо голосно, щоб почула Амму.

— Драпайте від Китаю! — прошепотіла Есті Софі-моль. Цього її навчив однокласник-пакистанець.

Еста зиркнув на Амму. «Не звертай уваги, головне, сам поводься як слід», — поглядом відповіла та.

Поки вони йшли аеропортною стоянкою до машини, спека пробралася їм під одяг і зволожила новенькі панталончики. Діти пленталися позаду, петляючи поміж припаркованими автомобілями і таксі.

— Ваша лящів вам дає? — спитала Софі-моль.

Рахель з Естою не дуже розуміли, куди вона хилить, тому промовчали.

— Моя дає, — змовницьки зізналася Софі-моль. — Часом навіть лупить.

— Наша — ні, — відповів незрадливий Еста.

— Пощастило, — сказала Софі-моль.

Пощастило: ти багатий, маєш кишенькові, ще й бабусину фабрику успадкуєш. Жодних тобі турбот.

Вони пройшли повз попереджувальне голодування, організоване профспілкою робітників аеропорту. І повз людей, які дивилися на попереджувальне голодування, організоване профспілкою робітників аеропорту.

І повз людей, які дивилися на людей, які дивилися на людей.

На великому баньяновому дереві висіла маленька бляшана табличка, на якій писало: «Доктор О. К. Джой. Венеричні хвороби і сексуальні розлади».

— Кого ти любиш найбільше у світі? — спитала у Софі-моль Рахель.

— Джо, — без вагань відповіла та. — Мого тата. Він загинув два місяці тому. Ми й приїхали сюди, щоб Оговтатися від Шоку.

— Але ж твій тато — Чако, — вставив Еста.

— Він тільки