С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

замальовок містера Геллорана. На вицвілу мозаїку, на бляклу копію самої себе.

— Привіт, — сказала вона, і навіть голос був несхожий на її голос.

— Привіт, — відповів я. — Ми збиралися прийти до тебе, але…

Я затнувся. Ми не збиралися. Ми боялися, бо не знали, що казати. Так само, як це було з Міккі.

— Усе гаразд, — сказала вона.

Аж ніяк. Ми мали бути її друзями.

— Хочеш зайти? — спитав я. — У нас є лимонад і печиво.

— Не можу. Мама думає, що я пакую валізи. Я нишком вислизнула з дому.

— Ти їдеш сьогодні?

— Угу.

Моє серце обірвалось і каменем полетіло вниз. Усередині щось надтріснуло.

— Я буду дуже за тобою сумувати, — несподівано випалив я. — Ми всі сумуватимемо.

Я вже підготувався до ущипливої саркастичної відповіді, та замість того Ніккі зненацька наблизилась і обвила руками мою шию. Так міцно, що це більше скидалося не на обійми, а на мертву хватку. Наче я був останнім рятівним плотом у темному бурхливому океані.

Я дозволив їй себе обіймати. Я вдихав запах її сплутаних кучерів. Я відчував, як підіймалася й опускалася її грудна клітка. Я відчував, як під мішкуватим светром до мене притислися її маленькі груди. Я хотів, щоб ми могли вічно отак стояти, я хотів, щоб вона ніколи від мене не відривалася.

Але Ніккі відірвалася. Так само раптово, як і обійняла. Заскочивши на велосипед, вона помчала вулицею, скажено крутячи педалі, а її руде волосся вогненними язиками розвівалось у неї за спиною.

Я дивився їй услід і зрозумів дещо інше: вона не згадала свого батька. Бодай одним словом.

Поліція знову приходила поговорити з мамою Гоппо.

— То вони вже знають, хто це зробив? — Гладкий Ґев запитав у Гоппо, закинувши до рота желейну пляшечку коли.

Ми сиділи на лавці на шкільному подвір’ї. Там, де колись збиралася наша п’ятірка — на краю майданчика, недалеко від намальованих «класиків». Тепер нас було тільки троє.

Гоппо похитав головою.

— Не думаю. Вони питали маму про ключі й про те, хто міг знати, де вона їх зберігала. А ще вони знову питали про малюнки в церкві.

Це привернуло мою увагу.

— Малюнки? Що саме вони питали?

— Чи бачила вона щось таке раніше. Чи отець Мартін колись говорив щось про дивні повідомлення чи погрози? Чи міг хтось мати на нього зуб?

Я ніяково завовтузився на місці. «Остерігайся крейдяних чоловічків».

— Що з тобою, Едді Мюнстер? — Гладкий Ґев повернувся до мене.

Я вагався. Сам не знаю чому. Вони були моїми друзями. Моєю бандою. Я міг розказати їм що завгодно. Я мав би розказати їм про інших крейдяних чоловічків.

Та щось мене спинило.

Можливо, те, що Гладкий Ґев, хоч він і був веселим, надійним і щедрим, не вмів зберігати таємниць. А може, те, що я не хотів розказувати Гоппо про малюнки біля кладовища, бо тоді мені довелося б пояснювати, чому я не сказав про це відразу. А ще мені пригадалось, як того дня він сказав: «Коли знайду того, хто це зробив, я його вб’ю».

— Нічого, — відповів я. — Просто ми теж малювали крейдяних чоловічків. Сподіваюся, поліція не подумає на нас.

— Це ж просто дурнувата гра, — пирхнув Гладкий Ґев. — Ніхто не подумає, що ми пішли і розквасили голову отцеві Мартіну. — Та враз його обличчя проясніло. — Закладаюся, то був якийсь сатаніст, що поклоняється дияволу. Твоя мама впевнена, що то була крейда? Не кро-о-о-о-о-ов? — Він закинув голову, вигнув пальці, наче пазурі, й зайшовся голосним лиховісним «ха-ха-ха-ха-а-а».

Тоді продзвенів дзвоник до пообідніх уроків, і цю тему хоча й не закрили, проте на деякий час відклали.

Коли я повернувся зі школи, на під’їзній доріжці стояла невідома автівка, а тато сидів на кухні з чоловіком і жінкою в безформних сірих костюмах. Обоє здавалися суворими й непривітними.

Тато сидів спиною до мене, та з його пози на стільці я міг уявити, що його обличчя схвильоване, а кущисті брови насуплено зійшлися на переніссі.

Я не встиг більше нічого роздивитися, бо з кухні вийшла мама, зачинила за собою двері й відігнала мене в коридор.

— Хто вони? — запитав я.

Мама була не з тих людей, які прикрашають правду.

— Детективи, Едді.

— Поліція? Навіщо вони прийшли?

— Вони просто хотіли поставити нам із татом кілька запитань про отця Мартіна.

Я уважно дивився на неї, серце почало калатати швидше.

— Чому?

— Це проста формальність. Вони опитують багатьох людей, які його знали.

— Вони не говорили з татом Гладкого Ґева, а він знає всіх.

— Не починай, Едді. Йди і подивися телевізор, поки ми тут закінчимо.

Мама ніколи не пропонувала мені дивитись телевізор. Зазвичай вона навпаки забороняла, доки я не зроблю домашнє завдання, тому я точно знав: трапилося щось серйозне.

— Я хотів попити.

— Принесу.

Я не відривав від неї погляду.

— Мамо, щось сталося? Вони ж не думають, що тато щось накоїв?

Її очі посмутніли. Мама поклала руку мені на плече і легенько його стисла.

— Ні, Едді. Твій тато не зробив нічого поганого. Зрозумів? А тепер іди. Я зараз принесу тобі сік.

— Добре.

Я зайшов до вітальні й увімкнув телевізор. Сік мама так і не принесла. Та мені було байдуже. Невдовзі після того поліціянти пішли. Тато пішов з ними. Я добре розумів, що це не віщувало нічого доброго. Анітрохи.

Як з’ясувалося, тато вийшов прогулятись якраз того вечора, коли напали на отця Мартіна, але він дійшов тільки до «Буйвола». Батько Гладкого Ґева засвідчив, що він був у пабі й пив віскі (мій тато зрідка пив, та якщо вже таке траплялося, він ніколи не пив пиво, як інші чоловіки, тільки віскі). Батько Гладкого Ґева перекинувся з ним кількома словами, але того вечора він був дуже заклопотаний, і лише додав: «Я завжди бачу, коли відвідувач воліє побути наодинці». А ще зазначив, що не дуже хотів доливати моєму татові перед тим, як він пішов, незадовго до закриття.

Тато мало пам’ятав про той вечір, але пригадав, що дорогою додому зупинився посидіти на лавці біля церкви. Хтось бачив його там близько півночі. Мама сказала поліції, що тато повернувся десь о першій ночі. Поліція не змогла точно визначити, коли напали на отця Мартіна, але припускала, що це трапилося десь між північчю і третьою ночі.

Швидше за все, поліції бракувало доказів проти тата, хоч тої бійки на вечірці й погроз моїй мамі виявилося досить, щоб забрати його у відділок для подальшого допиту. Може, вони навіть затримали б його, якби не містер Геллоран.

Наступного дня