Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

заціпенів з погрозливим шипінням. У постаті ворога все було якимось чужим. Я відчував, як підупадаю на силі просто через те, що дивлюсь на неї.

Постать несподівано жваво ступила до мене. На секунду її обличчя — якщо це можна назвати обличчям — освітилося місячним сяйвом з вікна — і будь-яка подібність до давніх статуй зникла. Всі статуї було вирізьблено надзвичайно старанно — єгиптяни завжди цим славились, як і своїми віруваннями та суспільним ладом. А в цій істоті відразу впадало в око — окрім розмірів, звичайно,—те, якою грубою й неприродною вона видавалася. Поверхня шкіри була нерівна, бугриста, потріскана, ніби її ліпили поспіхом. Ні вух, ні волосся постать не мала. На місці очей зяяли дві круглі дірки — такі, ніби їх виколупали тупим кінцем величезного олівця. Носа так само не було, а рот скидався на величезну щілину — вперто й жадібно роззявлену, ніби в акули. А посередині лоба стримів овальний виступ, який я достеменно бачив раніше — до того ж не дуже давно.

Виступ був невеличкий, з тієї самої синьо-зеленої речовини, що й уся постать, але водночас надзвичайно майстерно зроблений — такою самою мірою, як недбало було виліплено обличчя й тіло. То було розплющене око без вій і повік, але зі старанно намальованою райдужною оболонкою й зіницею. Посередині цієї зіниці — перш ніж завіса темряви сховала її з моїх очей — я помітив блискітку темного розуму, що стежив за мною.

Темрява підступила. Кіт позадкував. Я почув, як у мене за спиною розкололася статуя Себека. Я зіскочив на підлогу й помчав до найближчих дверей. Пора було тікати. Я з’ясував усе, що треба. Не слід було дурити самого себе: більше я тут нічого не міг вдіяти.

Над моєю головою щось свиснуло, вдарилось об двері й застрягло в них. Я вискочив до сусіднього залу. Важкі кроки гуркотіли позаду.

Я опинився в маленькому темному залі, завішаному полотнищами й килимами з усіх усюд. Високе вікно в кінці кімнати обіцяло мені шлях до порятунку. Кіт кинувся туди, настовбурчивши вуса, притуливши вуха до голови й заскреготівши кігтями об підлогу. Він стрибнув... і в останню мить вилаявся не по-котячому. Він помітив за вікном вогненні білі нитки потужного закляття. Чарівники вже тут! Вони запечатали нас у музеї!

Кіт обернувся, шукаючи Іншого виходу. Не знайшов.

Кляті чарівники!

Кипуча хмара темряви заповнила прохід на дверях.

Кіт причаївся на підлозі й погрозливо вигнув спину. За спиною тарабанив у шибку дощ.

На мить і кіт, і хмара заціпеніли. Тоді з хмари вилетіло щось маленьке й біле — крокодиляча голова статуї Себека, вирвана з плечей. Кіт відскочив. Голова статуї пробила вікно й затріщала, вдарившись об нитки закляття. У розбите вікно линув гарячий дощ, який закипів від зіткнення з вогненними нитками. Водночас повіяло протягом — килими й полотна затріпотіли на стінах.

Лунали кроки. Темрява наближалася, росла, заповнюючи собою цілий зал.

Кіт скулився в кутку, намагаючись зробитись якомога меншим. Зараз це око помітить мене...

Знову війнуло протягом. Знову затріпотіли килими. Мені сяйнула думка. Може, не найкраща, але перебирати часу не було.

Кіт підскочив до найближчого килима — ветхого й давнього, мабуть, із Америки: на ньому було зображено людей з квадратними обличчями на тлі кукурудзяного поля. Помах котячої лапи — й килим злетів зі стіни. Його негайно підхопило вітром і понесло через зал, де він налетів на щось у глибині чорної хмари.

Кіт тим часом уже здирав зі стіни наступний килим. Далі — третій. За кілька секунд на середину залу вилетіло десь із дванадцять килимів, що витанцьовували під вітром і дощем, наче бліді примари.

Перший килим тварюка, що ховалася в хмарі, відразу роздерла, аж тут на неї налетів другий. Зусібіч істоти, збиваючи її з пантелику й затуляючи око, кружляли в повітрі полотнища. Я відчував, як вимахують велетенські руки, як тупцяють кімнатою брили-ноги...

А я тим часом намагався прокрастися до якогось іншого місця.

Це було простіше сказати, ніж зробити, бо чорна хмара заповнила майже увесь зал, а мені аж ніяк не хотілося зіткнутись зі смертоносним тілом, що ховалося всередині. Отож я крався обережно, вздовж стіни.

Я був уже на півдороги до дверей, коли тварюка з відчаю втратила будь-яке почуття напряму. Пролунав гучний тупіт,

міцний удар об ліву стіну... Зі стелі попадав тиньк, кімнату заповнили уламки й порох — на додачу до вихору з вітру, дощу та клаптів килимів.

Від другого удару завалилася стіна, а разом з нею й стеля.

Кіт на мить завмер, вирячивши очі... й тут-таки скрутився клубком.

Уже наступної миті десятки тонн каменю, цегли, цементу й сталі посипались просто на мене, заваливши цілий зал.

17

Чоловічок винувато всміхнувся.

— Ми розібрали більшу частину завалів, мадам, — сказав він, — але поки що нічого не знайшли.

Голос Джесіки Вайтвел був холодний і спокійний.

— Нічого, Шубіте? Хіба тобі незрозуміло, що це неможливо? Здається мені, що дехто тут просто ледачкує.

— На мою скромну думку, мадам, це не так.

Чоловічок і справді здавався дуже скромним: стояв, підігнувши свої криві ніжки й потупивши голову, і жмакав кашкет у руках. Про його демонічну природу свідчило тільки те, що він стояв посередині пентакля, та ще його ліва нога — кошлата ведмежа лапа, що стирчала зі штанини: чи то з недогляду, чи навмисне він не замаскував її.

Натаніель убивче вирячився на джина й затарабанив пальцями об поруччя: це, на його думку, видавалось і запитальним, і рішучим. Сам Натаніель сидів у високому кріслі, оббитому зеленою шкірою, — одному з кількох, елегантно й продумано розставлених довкола пентакля. Хлопець свідомо прибрав ту саму позу, що й панна Вайтвел — випростана спина, схрещені ноги, руки на поруччі, — намагаючись відтворити її владний і невблаганний вигляд. Проте його бентежило неприємне відчуття, що це нітрохи не допомогло приховати його власний страх. Та водночас він щосили старався говорити якнайспокійніше.

— Вам слід обшукати кожну щілинку, — зауважив він. — Там залишився мій демон.

Чоловічок позирнув на нього яскраво-зеленими очима, та загалом удавав, ніби Натаніеля тут немає взагалі. Джесіка Вайтвел промовила:

— Напевно, Джоне, вашого демона знищено.

— Гадаю, що я відчув би його втрату, мадам, — чемно заперечив хлопець.

— Або ж він вирвався зі свого полону, — буркнув Генрі Дюваль зі свого чорного крісла навпроти Натаніеля. Начальник