Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

статуї — чудово: тепер я перебував саме на такій відстані, щоб улучити каменем у чорну пляму, й до того ж досить високо. Я напружив свої бичачі ноги, замахнувся, пирхнув на щастя і пожбурив камінь під кутом угору, наче з військової катапульти.

На секунду, чи на дві, його поверхня з написом блиснула в світлі, що падало з вікон, а потім камінь опустився вниз, точнісінько перед Рамзесовим обличчям, у середину чорної хмари.

Хрясь! Камінь тріснув об камінь, скеля об скелю. З хмари на всі боки полетіли дрібні чорні уламки, відскакуючи від стін і розбиваючи скляні вітрини.

Гаразд. Кудись я все-таки влучив, і до того ж міцно.

Чорна хмара закипіла, наче в раптовому гніві. Завіса на мить відсунулась. Я встиг розгледіти в її глибині щось моторошне й величезне, що вимахувало здоровенною рукою в несамовитій люті. Потім хмара знову зімкнулась і поповзла вбік, огортаючи підніжжя найближчих статуй, ніби силкуючись дістати ворога навпомацки.

А хоробрий мінотавр тим часом намагався зробитись як-найнепомітнішим. Я скулився на фараонових колінах і підглядав крізь щілинку в мармурі. Навіть мої роги трохи поникли, щоб їх ніхто не помітив. Я побачив, як темна хмара рушила вперед: те, що перебувало в її середині, подалося шукати ворога. Облишивши статую Рамзеса, воно полізло далі, огортаючи по черзі сусідні скульптури. Я чув рівномірні глухі удари — кроки невидимих ніг.

Правду кажучи, я й так не дуже сподівався на успіх, якщо вже мій супротивник міг вільно проходити крізь кам'яні стіни. І все ж таки мене трохи засмутило те, що камінь завдав лиходієві так мало шкоди. Та водночас це дозволило мені хоч на мить побачити істоту всередині хмари: одним з моїх завдань — якщо я не зумію знищити цю тварюку — було роздобути хоч якісь відомості про неї, тож тепер це завдання можна було вважати частково виконаним. Якщо невеличкий камінь зміг пробити отвір у темряві... що ж мені вдасться зробити за допомогою великого?

Хмара поповзла геть — оглядати підозрілу групу статуй у дальшому кінці залу. Мінотавр нечутно, наче тінь, ковзнув з фараонових колін і коротенькими стрибками подався в протилежний бік галереї, де він уже помітив біля стіни величезний, вирізьблений з пісковику торс якогось іншого фараона[33].

Торс був височенний — метри з чотири заввишки. Я протиснувся в затінок позаду нього, вхопивши дорогою маленьку поховальну урну з сусідньої вітрини. Сховавшись як слід, я витяг волохату руку і пожбурив урну на підлогу метри за три від себе. Урна розбилася, як і належить, гучно хряпнувши.

Темна хмара відразу обернулась і жваво попливла в мій бік, ніби тільки того й чекала. Нетерплячі кроки відлунювали в залі. Щупальця темряви тяглися на всі боки, зачіпаючи статуї, повз які пропливала хмара. Врешті вона впритул наблизилася до розбитої урни і зупинилася над нею, нерішуче коливаючись.

Тепер хмара стояла саме в потрібному місці. Мінотавр уже встиг видряпатись до середини кам'яного торсу, впертися спиною в стіну й щосили штовхнути статую своїми ратицями. Торс із легеньким рипінням хитнувся[34]. Чорна хмара вмить почула цей звук і рушила до мене.

Проте вона трохи запізнилася. Я штовхнув ще раз, і статуя знову хитнулася, тепер уже невідворотно. Вона важко впала вниз, прямісінько на чорну хмару.

Удар був такий потужний, що хмара розсипалася на тисячу клаптів, які полетіли на всі боки.

Я вчасно відскочив і спритно приземлився на підлогу. І поспіхом озирнувся, щоб побачити, що з того вийшло.

Торс не долетів до підлоги. Він розколовся навпіл, і його верхня частина висіла в повітрі — десь за метр до підлоги, ніби під нею перебувало щось велике.

Я обережно підкрався ближче. Зі свого закутка мені було не видно, що за тварюку там придавило статуєю. І все ж таки мені, вочевидь, пощастило взяти верх. Зараз за кілька секунд заберуся звідси, повідомлю хлопця — і я на волі!

Я нахилився, щоб роздивитися, що лежить під статуєю.

Аж тут із-під неї зі швидкістю думки вилетіла велетенська рука і схопила мене за волохату ногу. Рука була синьо-зелена, чотирипала, тверда й холодна, ніби могильна плита. В ній видніли прожилки, наче в мармурі, але в цих прожилках пульсувало життя. Рука немовби кліщами стиснула мою сутність. Мінотавр заревів з болю. Слід було змінити подобу, вирватись із цього кулачиська, та мені паморочилось у голові, тож я не міг зосередитись. Моторошний холод розлився довкола, огорнув мене ніби ковдрою. Я відчував, як полум’я згасає в мені, як із мене витікає сила — наче кров з рани...

Мінотавр хитнувсь і впав на підлогу, наче лялька. Довкола мене панувала крижана самота смерті.

Аж ось несподівано кам’яний зап’ясток ворухнувся, пальці розімкнулися; мінотавр злетів у повітря дугою — і ляпнувся об найближчу стіну. На мить я знепритомнів — і гепнув на підлогу.

Якусь хвилину я лежав там приголомшений, не розуміючи, що тут коїться. Щось заскреготало, ніби кам’яний торс зрушився з місця, — та я нічого не став робити. Я відчув, як здригнулася підлога, ніби статуя нарешті впала, — і знову нічого не став робити. Я почув спершу один, тоді другий гучний удар — це велетень зіп’явся на свої брили-ноги, — і знову-таки нічого не зробив. Проте увесь цей час моторошний холод від дотику величезної руки потроху розвіювався — і полум’я в мені почало розгорятись. І нарешті, коли кам’яні ноги рішуче попрямували до мене — і я відчув, як щось пильно поглянуло на мене крижаним оком, — я мав уже достатньо сили, щоб діяти.

Я розплющив очі й побачив, як на мене насувається тінь.

Відчайдушним зусиллям волі мінотавр знов обернувся котом. Кіт підскочив, ухилившись від велетенської ноги, що саме проламувала паркет. Він приземлився трохи збоку, наїжачившись, мов шевська щітка, і з нявчанням підскочив знову. Стрибаючи, кіт озирнувся й побачив супротивника в усій його красі.

Навколо нього знову, мов краплі ртуті, збиралися клапті темряви, утворюючи непроникну завісу. Проте поза цією завісою зоставалося достатньо простору, щоб я встиг розгледіти в місячному світлі силует, який обертався саме туди, куди я відскочив.

З першого погляду здавалося, ніби ожила одна зі статуй у залі: величезна постать із більш-менш людськими обрисами, метри зо три заввишки. Дві руки, дві ноги, міцний тулуб, маленька гладенька голівка на плечах.

Усе це існувало тільки на першому рівні. На всіх інших — панував глибокий, непроглядний морок.

Кіт приземлився на лускату голову статуї Себека — бога-крокодила — й на мить