Марина Гриміч - Клавка

— Слово для доповіді надається товаришеві Корнійчуку.

Олександр Євдокимович знову виходить до трибуни.

Клавка зітхнула з полегшенням.

«Ну, все, можна розслабитися. Пленум почався. Перша стенографістка працює. Трохи хвилюється. В принципі, для підстраховки є віддрукована копія доповіді Олександра Євдокимовича, але він може й зімпровізувати…»

І справді, він трохи відхилився від написаного раніше. Виступає не «з папірця».

Клавка відключилася, бо те, що чула з трибуни, вона, з певними змінами, двічі передруковувала. Можна знову трохи роззирнутися по залу.

Письменники спокійні, але певна напруга читається з їхніх облич. Це тривога перед невідомим. Поки що нема чого хвилюватися — Олександр Євдокимович проголошує, так би мовити, теоретичну частину. Цитує уривки з постанови, пояснює. Письменники трохи розслабилися. Відпустило. Невідоме більше не лякає.

Помінялися стенографістки. Друга присіла біля Клавки, а перша побігла до машиністки надиктовувати щойно записане.

Клавка знову кинула погляд на зал.

— Ряд письменників старшого покоління, які в минулому були у ворожих націоналістичних організаціях, у ці роки написали твори, в яких відбивалося будівництво нашої країни, і тільки тому, що частина ваплітівців почала працювати на радянську тематику, наші критики не звертали уваги на їхні буржуазно-націоналістичні помилки…

І письменницький зал, заколисаний попередніми нейтральними висловлюваннями Голови Спілки, раптом здригнувся: зараз буде!

«Не буде, — подумки заперечила їм Клавка. — Ще не час, іще пару абзаців… Трохи-трохи зачекайте…»

І ось вона, перша несподіванка:

— Я, товариші, був присутній на засіданні Політбюро, коли розглядався сценарій Довженка. Був там і Довженко, була там група запрошених українських письменників. Рильський, Бажан. Ми були вражені. Товариш Сталін аналізував цей сценарій. Він сказав Довженкові у вічі: ви на сто кілометрів стоїте од ленінізму, од марксизму…

Хоча, якщо чесно, несподіванкою для багатьох письменників це не стало. В кулуарах давно шепотілися про те, як «український радянський режисер Довженко у своєму сценарії міг дійти до такого брутального наклепу на радянський народ і на Червону Армію», смакували вислів Молотова: «Как вы могли самое дорогое, воспетое лучшими писателями Украины, самый трогательный образ, созданный украинской литературой — образ украинской женщины, — оплевать?»

По залу пробіг шумок. Усі стали очима шукати Довженка.

Не шукайте. Його нема. Ті, хто любив Довженка, і ті, хто його не любив, чекали на продовження розправи. Але її не було. Корнійчук процитував Сталіна і Молотова, закинув тим українським письменникам, хто читав сценарій (не називаючи прізвищ), чому вони не побачили того, що побачили керівники партії, і швиденько переключився на іншу тему. Він свій обов’язок виконав: покритикував. А топтатись йому сьогодні не хотілося.

— Найголовніше, товариші, що до нас прийшла талановита молодь. На нараді у серпні виступали не тільки наші молоді товариші, а й передові громадяни країни, і вони критикували декого зі старих письменників за їхні помилки. Вони казали: «Ми молодими вчилися на їхніх творах, а тепер читаємо і бачимо, що вони помиляються…»

По залу прокотився легенький насмішкуватий вихор: у спілчанських рядах уже ходив анекдотичний вислів одного з молодих письменників про те, що в сучасній українській літературі є сідла, а є сідала. І що в Спілці є старі письменники, колись вони були в сідлі, а тепер — немов квочки на сідалі…

Несподівано Клавку хтось торкнув за плече: це була Нюра:

— Клавдіє Дмитрівно, рятуйте, стрічка клякси ставить!

Клавка підскочила з місця. Цього ще не вистачало!

Вона вибігла до машбюро. Перша машиністка показувала їй віддруковані початкові сторінки стенограми. Клавка похолола. Це був жах. Текст майже неможливо було розібрати.

Її, Клавку, точно звинуватять у тому, що вона це зробила зумисне.

— Обидві стрічки? — спитала вона.

Машиністки кивнули.

Вона опустилась на стілець, немов осідаючи від великого пресу, під який несподівано потрапила; він тиснув, тиснув, здавлюючи її внутрішню пружину.

І тут, як це завжди траплялося у критичні хвилини її життя, ця внутрішня пружина «вистрілила», Клавка схопилася зі стільця — енергійна й ділова, і її голова враз стала світлою і легкою:

— Знайдіть мені швидко Овсяннікова і Котенка!

Нюра прожогом кинулася на пошуки водія і завгоспа.

Першим з’явився шофер.

— О, як добре, що ви тут! — зраділа Клавка. — У нас тут катастрофа. Я вас дуже прошу, мчіть у воєнторг, знайдіть там товарознавця Розу Миронівну Бронштейн, скажіть їй, що ви від Клавки і що мені, кров з носа, потрібні дві стрічки для друкарської машинки. Тільки, будь ласочка, миттю: одна нога — тут, інша — там!

Клавка вже приготувалася до того, що зараз хвилини зо дві піде в неї на вмовляння, щоб водій, не питаючи дозволу у начальника (а той якраз стоїть за трибуною), поїхав у магазин. Але він не комизився, кивнув і швидко зник.

Фух, першу перешкоду було здолано.

«Поки добіжить до машини — хвилина. Поки заведе і прогріє двигун, поки рушить — іще одна. До воєнторгу — хвилин сім. Поки зайде, поки знайде Розу Миронівну, поки їй усе переповість — це ще хвилин п’ять. (Хоч би вона була на місці!) І назад. На все про все — хвилин двадцять п’ять».

Клавка нервово смикала задирку на пальці.

Прийшов перевальцем завгосп, оцей уже нікуди не поспішав, приніс із незадоволеною міною машинку з приймальні.

Клавка зняла з неї стрічку і переставила на одну з машинок, що працювали на Пленум. Перша друкарка продовжила роботу у спокійному режимі.

Другій Клавка сказала:

— Друкуйте чорновий варіант, поки у стенографісток ще все в пам’яті. Не переживайте, все під контролем.

Жінки, здається, й не переживали, вони з цікавістю спостерігали за ситуацією й, отримавши завдання, взялися до роботи. Переживала Клавка.

Втім, звук друкарських машинок заспокоював її. Він здавався їй одним із наймилозвучніших у світі. Стрімкий рух каретки, якому передувало рипіння важеля і помах правої руки машиністки, збудливий стукіт ударів по клавішах, миготіння міцних жіночих пальців і цей чудовий дзвіночок, що оголошував кінець рядка за п’ять знаків заздалегідь.

Задирка остаточно була здерта, з кутика нігтя цебеніла кров.

— Нюрко, аптечку! — скомандувала Клавка.

У цей момент у дверях з’явився Овсянніков.

Клавка глянула на годинник. Шістнадцять хвилин! Рекорд!

Вона кинулась йому на шию і поцілувала:

— Ви справжній друг!

Овсянніков стримано посміхнувся.

Клавка ожила, наспіх перемотала пальця, і вони з Нюркою швидко заправили нові стрічки у дві машинки. Робота йшла. Дві друкарки весело строчили. За третю машинку сіла сама Клавка і стала передруковувати перші — зіпсовані — сторінки стенограми. Трохи заважав перебинтований палець, але, як то кажуть, старий кінь борозни не зіпсує…

Здавалося, що дзвіночки з трьох друкарських машинок випереджають одне одного. Робота кипіла.

Клавка заспокоїлася.

Ось і виправлена Клавкою перша частина