Олена Гриб - Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб

ГЛАВА 8.1. Шлях і не-люди

 

{Навагрем}

Як подорожують перевертні? Не на конях же? Чи у своєму другому вигляді? А як бути мені? Чи Карран вирушить сам? Ці питання мучили мене доти, доки ми не покинули Вовків.

Усе виявилося набагато простіше.

Перевертні йдуть. Не зупиняючись на відпочинок, не уточнюючи дорогу або напрямок, не милуючись пейзажами чи симпатичними вампірками біля струмка. Ельфи, до речі, ходять так само. Принаймні гостровуха рабиня, яка навіщось нас супроводжувала, не скаржилася на спосіб пересування. Як і Дара, що розмірено крокувала поруч.

Згодом я почав помічати, що стовбури дерев проносяться повз надто вже швидко. Земля мелькала під ногами. Але ми не бігли, ні! Ось тільки вимотувала така ходьба сильніше за біг.

Наближався полудень, а я вже втомився. Карран йшов попереду, не озираючись на знесилене «потомство», ельфійка дивилася перед собою, зате орка проявляла воістину материнську турботу. Наскільки я зрозумів, для Дари Няв залишався малюком.

– Привал!

Її дзвінкий голос розлетівся по лісу. Як не дивно, перевертень зупинився.

– Малюк зовсім виснажений! – Орка кивнула на мене. – Йому давно пора обідати.

Карран криво посміхнувся, але не заперечував. Опустився на землю там же, де й стояв, з легкою усмішкою спостерігаючи за турботливою дівчиною. Рабиня влаштувалася таким же способом, звісила голову на коліна і завмерла.

Мене нагодували, напоїли, приголубили… Не скажу, що було неприємно. Та якоїсь миті я глянув на перевертня. Ніколи не думав, що побачу такий вираз на обличчі бездушного… Безмежна любов… Як же боляче йому бути поруч зі мною! Дивитися на рідну людину і розуміти, що всередині – чужинець. Навіть не одноплемінник, а нижча істота, не здатна оцінити переваги свого становища. Жалюгідне створіння… Метелик, чиє коротке життя несподівано перетворилося на безкінечне.

Але ж я й сам поки над цим не замислювався. Так, відьми живуть довго, проте це стосується відьом-жінок. У батька теж є слабкі здібності, але він зовні не старший за мене лише завдяки любові мами. І житиме він доти, доки жива її любов. Напевно, це страшно – знати, що твоє існування залежить від іншої людини…

Я ніколи не планував знайти кохану, здатну підтримувати моє життя. І ніколи не хотів бачити вічність. Рена часто дражнила мене метеликом-одноденкою… Здається, сестра мала рацію. Досі план мого майбутнього був напрочуд простим: нагулятися, стати розсудливим, постаріти і померти в оточенні онуків. Як кілька моїх дядьків і тіток, які не успадкували від бабусі сили. Вона нечасто згадувала про них…

А як жити, коли знаєш, що попереду – безкінечність?

Карран помітив мій погляд. Підвівся. Мовчки пішов ледь помітною стежкою. Рабиня рушила слідом, ми з оркою – теж.

Дерева, кущі, трава, пісок… Море!

Мелос розташовувався на півострові, з’єднаному з континентом вузьким перешийком. Місто-порт, ага. І він процвітав. Навіть Ландар не міг похвалитися таким кипінням життя на своїх околицях.

Це брехня, ніби Пустка повністю ізольована від решти світу і не торгує ні з ким. На деякому віддаленні стояли кораблі, на одному з яких я розгледів гартонський прапор. Та що там прапор, досить було поглянути на його вітрила. Золото і блакить – кольори короля Геданіота. А ще далі погойдувалось торгове судно веллійців. І численні човни не-людей.

Місто не мало ні воріт, ні сторожі. Подорожнього могли пограбувати посеред білого дня, але неписані правила забороняли мстити тим, хто зумів постояти за себе. У Мелосі можна було купити що завгодно – і продати теж. Виграти незліченні багатства і вдало одружитися. Знайти скарб і отримати в подарунок пів вулиці. Втратити життя за мідну монету і рідних – за серебрик.

Тут не було ні тюрем, ні правителів. Точніше, офіційних правителів. Усі знали, кому треба вклонитися, щоб будинок залишався на місці, товари нікуди не дівалися, а на родичів не нападав мор.

Три квартали – Житловий, Торговий, Грайливий. Мало хто з приїжджих бував у першому. Не тому, що не цікаво, ні! Корінні жителі не любили чужинців, і поважний старець, що забрів під стіни родового гнізда мелосця, частіше годував рибу, ніж гультяй, що не знайшов монету розплатитися в Грайливому кварталі.

Вільне місто… Його жителі й гості були вільними. Раби – товар, нащо їх враховувати?

Коли ми підходили до Мелоса, Карран напівголосно наказав:

– Заноро, зніми нашийник.

Ельфійка почала невпевнено протестувати, але під уважним поглядом перевертня скорилася. Символ рабства полетів у одну з куп сміття, яких тут вистачало. Довговуха опустила голову, немов соромлячись чистої шиї. Вона що, з дитинства мріяла стати рабинею?

І ми увійшли в місто, через жителів якого всіх не-людей Пустки називали бездушними.

***

{Рена}

Ах, Зете, у мене є дві новини. Одна хороша, друга – не дуже. Хороша полягає в тому, що я нарешті стала справжньою відьмою зі всіма відповідними наслідками. Невмілою і розсіяною, зате сильною! Засмучує лише те, що на Гента це не діє. Дуже дивно! Ні бабуся, ні мама не згадували про винятковість гартонців. Звичайно, я знаю, що не-люди погано піддаються ілюзіям, але щоб взагалі не помітити моєї ворожби?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍