Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

Андрій Козаченко прийшов до тями у лікарняній палаті. Звичайне пружинне металеве ліжко з бильцями – ще з совдеповських часів, пофарбована масляною фарбою з патьоками приліжкова тумбочка з фанери, білі стіни та витерта ногами підлога. То була місцева лікарня в Амвросіївці, в якій отримували заробітну платню від української державі лікарі з українськими паспортами і які саботували лікування українських воїнів. Хірург навіть не оглянув доправленого пораненого, тому артерія так і залишилася перебитою, і кровообіг в нозі не було поновлено.

До лікарні завітали побратими, щоб перевідати товариша, взнати чи все у нього гаразд, чи виклигає з пазурів кістлявої. До них підійшла медична сестричка і пошепки проказала: «Забирайте хлопця звідси, інакше помре без лікарської допомоги».

Андрій знову надовго втратив свідомість і прокинувся тільки через дві доби вже у Дніпропетровському шпиталі, підключений до апаратів життєзабезпечення. Військовий хірург присів на табурет біля його ліжка і повідомив:

– Будеш жити, солдате, але без ноги. Поки тебе доправили до нас, вона просто відмерла без надходження крові, хоча, якщо б відразу зашили артерію, то шанс врятувати її був би величезним.

– Дякую, док, і на тому, – вимучено всміхнувся протитанкіст. – Не знаєте, Савурку ми відстояли?

– Так, відстояли, як і всю Україну втримаємо. За це ти не хвилюйся, братику, однак, війна для тебе скінчилася. Одужуй, захиснику.