Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія

Малюнок 5.3. Розкуркулені селяни сіл Удачне і Гришине. Початок 1930-х рр. ЦДКФФА, од. зб. 3–1102.

Таємна поліція (ГПУ) брала безпосередню участь у цій кампанії розкуркулення й вирішувала долю кожного селянина та його сім’ї[747]. Серед розкуркулених було чимало селян із бездоганним політичним минулим, колишніх червоних партизанів[748]. Бозна-скільки селян були замордовані, багатьох із них на шляху до місця заслання забили до смерті конвоїри, багато селян просто не витримали жорстокої депортації, що тягнулася місяцями[749].

Жорстокість розкуркулення й колективізації спричинила «збройні бунти» селян. 1930 р. в селі Євгенівка на Донбасі численна група озброєних чоловіків (комуністів, комсомольців, міліціонерів) вночі арештувала тих, хто не хотів йти в колгоспи. Другого дня селяни зібралися біля сільради і стали вимагати звільнити заарештованих. Поліну, сімнадцятирічну доньку заарештованого І. К. Маковецького, яка, плачучи, благала звільнити батька, застрелили на місці. Озброєні активісти не дозволили родині Маковецьких навіть поховати Поліну. Натомість уночі її тіло було кудись вивезене. Заарештованих спровадили до райцентру. Селяни озброїлись кілками та вилами й зібралися у райцентрі. Деяких арештантів звільнили, доля інших невідома й досі[750]. Такі, а то й кривавіші вияви протесту відбувалися по всій країні[751].

Сталін, намагаючись подолати політичну кризу, тимчасово зупинив колективізацію і заходився витворювати привиди ворогів, які, мовляв, хочуть відновити старий режим і саботувати «будівництво соціалізму». Нещодавно розсекречені архівні матеріали засвідчують, що ще 1930 р. Сталін звелів розстріляти чимало таких ворогів[752].

На Донбасі, як і по всій країні, після невеликої перерви кампанія колективізації і розкуркулення відновилася з іще більшою жорстокістю, ніж доти. 1931 р. з Новопсковського району в Донбасі до Москви надійшов рапорт, мовляв, хоча майже 85 відсотків селянських господарств району колективізовано, 10 відсотків колгоспників не мають хліба. Тих, хто не хотів іти в колгосп — байдуже, незаможників чи селян середнього достатку, — називали куркулями і зганяли в яри, де вони, голі й голодні, видовбували собі землянки. Тим часом колгоспні зверхники грабували й пропивали їхнє майно. Ночами повсюди стріляли, міліція весь час перебувала у стані бойової готовності[753]. ГПУ з тривогою повідомляло, що деякі куркулі, заслані на північ, повертаються додому[754]. 1931 р. підпали і збройні напади були звичайним явищем у донбаських селах[755].

Колективізацію і розкуркулення супроводила антирелігійна боротьба. Церкви закривали й руйнували, священиків заарештовували й засилали. Ще 1928 р. єпископ Неве повідомляв із Макіївки, що «арешти священиків і пастви набрали жахливого розмаху». 1929 р. «навіть сім’ї, з якими я приятелював, перестали з’являтись у церкві, боячись утратити свій хліб щоденний». 1930 р. його церкву закрили, щоб переробити на клуб. «Хрести на кладовищі повалили, готуючись перетворити його на парк»[756]. Від квітня 1929-го по квітень 1930 р. в Артемівському окрузі закрито тридцять шість церков і синагогу в Рикові. Комсомольські активісти зі «Спілки войовничих атеїстів» ходили по хатах, відбирали ікони й палили їх на вогнищах на базарах[757]. У Донецьку американський інженер бачив, «як виснаженого, захарчованого священика, який хотів сісти у трамвай, обплювало п’ятеро комсомольців, а один з них копнув його ногою в груди, тож той упав непритомним у риштак»[758].

Колективізація і розкуркулення були особливо нищівними щодо окремих етнічних груп. Розкуркулення серед болгарських, німецьких і грецьких селян було набагато вищим від пересічного рівня[759]. Десять відсотків селян-греків були депортовані. В Гришиному 40 відсотків німців-селян були розкуркулені[760]. Давні конфлікти ще з дореволюційного часу випливали на поверхню під час розкуркулення й колективізації[761]. Меншини могли б казати: «Приїхали кацапи з Росії на наші землі». Або: «Прийшов українець нами правити». В Маріуполі, наприклад, греки й українці доходили до бійок[762]. Багато греків й німців здебільшого марно намагалися втекти за кордон[763]. Чимало зруйнованих євреїв-крамарів були зігнані в єврейські колгоспи. Тридцять відсотків євреїв не мали громадянських прав[764].

Один із найважливіших наслідків колективізації і розкуркулення — перехід багатьох селян у промисловість і будівництво. 1928 р. Донбас і далі страждав від юрб безробітних, що порушували життя міст і селищ, спричиняли заворушення і брались до «антирадянської пропаґанди»[765]. Проте на початок 1929 р. кількість безробітних дуже зменшилась, а 1930 р. їх фактично не стало[766].

Донбас завжди притягував до себе робочу силу, але ліквідація безробіття і брак робочих рук за умов прискореної індустріалізації посилили його магнетичну притягальність. Історично Донбас завжди давав притулок утікачам, свою привабливість вільного степу він зберіг і під час колективізації: хто мав причини втікати, вірив, що зможе заховатися на Донбасі.

Коли наприкінці 1920-х років посилився загальний наступ на ринок, непмани, ремісники, священики, куркулі (зокрема й колишні козаки) змушені були покидати домівки й шукати роботи на Донбасі[767]. На Чубарській шахті, як свідчить офіційний документ, 28% робітників були «антирадянськими елементами: це колишні офіцери, жандарми і т. ін., всяка наволоч»[768]. За обрахунками Шейли Фіцпатрик, по всій країні принаймні десять мільйонів селян стали найманими робітниками і службовцями, і «троє з десяти селян, які в 1928–1932 рр. мігрували в міста й поповнювали ряди найманої робочої сили, зробили це, мабуть, цілком або почасти всупереч своїй волі у зв’язку з розкуркуленням». Ці обрахунки не беруть до уваги «саморозкуркулених», які «втекли з власної волі, боячись експропріації владою»[769]. Їх було багато. 1930 р., наприклад, на Північному Кавказі, який охоплював частину Донбасу, 11 000 родин мали виселити як куркулів «третьої категорії» (тих, хто уник ув’язнення і негайної депортації), але насправді виселили тільки 5000, бо «всі інші зникли»[770]. У жовтні 1930 р. наймання куркулів та інших «небажаних елементів» в промисловості зросло так, що уряду довелося видати таємне розпорядження про чистку підприємств від цих елементів[771]. Найбільшою проблемою для влади було виявлення цих людей, бо вони поводилися тихо і приховували свої справжні прізвища, часто ставали ударниками, а згодом — стахановцями.

Це розпорядження і боротьба з ворогами, що була його наслідком, виявилися неефективними: Донбас (як і вся країна) потребував робочої сили, і тому робітники будь-якого походження швидко знаходили роботу. Ніхто не мав працювати без відповідної документації, а проте багатьох робітників брали без жодної перевірки; інші мали фальшиві документи. Хоча багато