Лоран Біне - HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне

хтось побачив, як вони, у цивільному, вивчають карту місцевості, що стане театром їхніх дій, то цілком міг би припустити, що перед ним два туристи, які ретельно планують маршрут своєї подорожі.

138

До Гайдріха приходить делегація чеських селян. Прийом крижаний. Протектор мовчки вислуховує їхні улесливі обіцянки співпраці, а потім заявляє, що всі чеські фермери — саботажники: вони шахрують, коли підраховують худобу й важать зерно. Навіщо? Це ж зрозуміло: щоб продавати нелегально, підживлюючи чорний ринок. Гайдріх уже почав страчувати різників, оптовиків та всяких трактирників, але досягти успішних результатів у боротьбі із цим лихом, що загрожує голодом усьому населенню, можна лише за допомогою суворого контролю за сільськогосподарською продукцією. Як наслідок, Гайдріх погрожує: господарства тих фермерів, що не прозвітують чесно, буде конфісковано. Селяни ціпеніють від жаху. Вони розуміють, що, навіть якби Гайдріхові захотілося здерти живцем шкіру з порушників на Староміському майдані, ніхто їх не захистить. Якщо тебе звинувачено в нелегальному продажі зерна, значить, через тебе голодує народ, а тому всі підтримають суворі методи Гайдріха, який таким чином здійснить хитрий політичний маневр: запровадить заходи, які призведуть до того, що в країні запанує терор, і одночасно будуть популярні серед народу.

Коли селяни йдуть, Карл Герман Франк хоче негайно складати список господарств, що підлягають конфіскації. Але Гайдріх закликає свого держсекретаря втамувати запал: конфісковано буде тільки ті ферми, господарів яких визнають непридатними до онімечення.

Справді-бо, це ж вам не Радянський Союз!

139

Дія відбувається, імовірно, в оббитому шалівкою кабінеті Гайдріха. Протектор переглядає досьє. Стукіт у двері. Заходить чоловік у формі, вигляд у нього ошелешений. У руці він тримає якийсь документ.

— Гер обергрупенфюрер, щойно надійшло повідомлення! Німеччина оголосила війну Сполученим Штатам!

Гайдріх ані поворухнеться. Підлеглий простягає йому депешу. Протектор мовчки читає її.

Тривала пауза.

— Що накажете, гер обергрупенфюрер?

— Вирушайте з бригадою на вокзал, нехай звалять пам’ятник Вільсону.

Мовчанка.

— Щоб завтра вранці я не бачив тої мерзоти! Виконуйте, майоре Помм!

140

Президент Бенеш знає, що йому доведеться взяти на себе відповідальність, і він, мабуть, готується до цього, хай якими жорстокими будуть неминучі каральні акції німців у разі, якщо операція «Антропоїд» завершиться успішно. Перед провідником завжди постає нелегкий вибір, і цього разу Бенеш уже все вирішив. Але вирішити — це одне, а змиритися зі своїм рішенням — це зовсім інше. Бенеш, який разом із Томашем Масариком 1918 року заснував Чехословаччину, який двадцять років по тому не зміг уникнути мюнхенської катастрофи, знає, що гніт Історії важенний, а її суд — найстрашніший над усі суди. Тепер усі його зусилля спрямовані на відновлення цілісності країни, яку він створив. Але, на жаль, звільнення Чехословаччини залежить не від нього. Долю його країни вирішуватимуть Королівські повітряні сили й Червона армія. Звісно, Бенешеві вдалося дати англійській авіації всемеро більше пілотів, ніж дала Франція. Рекорд зі збитих літаків противника належить Йозефу Франтішеку, чехові, асові англійських повітряних сил. І Бенеш неабияк цим пишається. Але також йому відомо, що у воєнний час авторитет голови держави вимірюється кількістю підпорядкованих йому дивізій. Унаслідок чого діяльність президента Бенеша обмежується майже повністю принизливою дипломатією: він мусить дати запоруку своєї доброї волі двом великим державам, які ще чинять спротив нацистському нелюдові, сам не маючи жодних гарантій, що вони врешті-решт переможуть. Авжеж, під час бомбардувань 1940 року Англія витримала удар і, принаймні поки що, узяла гору в повітряній битві. Авжеж, Червона армія, відступивши аж до Москви, зупинила-таки загарбника, коли той уже наблизився до своєї мети. Англія і СРСР — після того як кожна із цих країн останньої миті уникнула поразки — начебто здатні протистояти досі нездоланному Райхові. Але надворі ще тільки кінець 1941 року. Вермахт майже на вершині своєї могутності. Німці ще не зазнали жодної суттєвої поразки, яка поставила б під сумнів їхню очевидну непереможність. До Сталінградської битви ще дуже-дуже далеко. Ще не скоро світ побачить переможених німецьких солдатів у снігу, похнюплених. Кінець війни непевний, але Бенешеві не лишається більше нічого, окрім як сподіватися на перемогу союзників. Звісно, вступ у війну США дає чималу надію, але янкі ще не перебралися через Атлантику — де ж пак! У них вистачає клопоту з японцями, щоб непокоїтися через долю невеличкої країни в центрі Європи. Тому Бенеш мусить удатися до власного парі Паскаля: його бог має дві голови, це Англія та СРСР, і Бенеш ставить на те, що вони виживуть. Але сподобатися одночасно обом цим головам нелегко. Звісно, Англія та СРСР — союзники, і Черчилль, попри всю свою антикомуністичну натуру, протягом усієї війни виявлятиме непохитну, із військового погляду, лояльність до російського ведмедя. Після війни — якщо це «після війни» взагалі настане і якщо союзники переможуть — це вже обов’язково буде зовсім інша історія.

Щоб справити враження на двох європейських велетнів, Бенеш береться до великої справи — операції «Антропоїд». Він уже дістав згоду й матеріально-технічну підтримку від Лондону[37], і саме завдяки тісній співпраці з Лондоном операцію споряджено як слід. Але, щоб не завдати образи росіянам, Бенеш вирішує також повідомити про свої плани Москву. Тепер напруга сягає краю: обидвоє, Черчилль і Сталін, чекають, що із цього вийде. Майбутнє Чехословаччини в їхніх руках; краще їх не розчаровувати. Якщо його країну звільнить Червона армія, Бенешеві особливо хотілося б постати перед Сталіним таким перемовником, який заслуговує на довіру, тим паче що президент у вигнанні побоюється зростання впливу чеських комуністів.

Можливо, саме про це думає Бенеш, коли заходить його секретар, щоб повідомити:

— Пане президенте, прийшов полковник Моравець, і з ним двоє молодих людей. Каже, що йому призначено зустріч, але у вашому розкладі на сьогодні її нема.

— Нехай заходять.

Ґабчика й Кубіша привезли на таксі вулицями Лондона, не повідомивши, куди вони їдуть, і ось їх приймає сам президент. Перше, що впадає їм у вічі на письмовому столі Бенеша, — це олив’яна модель англійського «спітфаєра». Хлопці виструнчуються й віддають честь президентові. Бенеш хотів зустрітися з Ґабчиком і Кубішем перед тим, як вони вирушать на завдання. Однак він не бажав, щоб у якомусь офіційному документі збереглися будь-які свідчення про цю зустріч, адже провідник має ще й дбати про застережні заходи. І от ці двоє стоять перед ним. Розповідаючи їм про історичне значення їхньої місії, Бенеш пильно придивляється до них. Президент вражений, наскільки юний вигляд вони мають — особливо Кубіш, хоча він лише на рік молодший за Ґабчика, — і зворушений їхньою простодушною рішучістю. Раптом він на кілька