Кулик Степан - Відродження-3, Кулик Степан

— Гаразд, не наполягаю… Але пообіцяй. Як тільки буде час і настрій, ти розкажеш мені все в найменших подробицях.

— Гаразд… — кивнув я. — Тільки це буде нескоро.

— Нічого, я зачекаю. Хороші новини від часу не псуються... А тепер поясни: навіщо тобі знадобилися мої зеки?

— Все просто… Я гадки не маю, що чекає нас у тих зонах, які «законсервували» Хантери. Але що нічого хорошого, можу закластися. Отже, ті, хто піде зі мною, мають шанс загинути приблизно вісімдесят відсотків.

— Коротше, тобі потрібні смертники?

— Я б так жорстко не ставив питання. Ні. Мені потрібні добровольці, готові ризикнути життям, щоб отримати свободу. І двадцять відсотків залишитися живими, на мою думку, непоганий шанс. З огляду на те, яка нагорода на кону. Ні? Не згадуючи про те, що і платня буде теж не маленька.

— Ну, загалом… звучить привабливо. Думаю, бажаючі знайдуться.

Ми увійшли до приймальні. Такої ж, як була у покійного Сидора. З однією лише різницею, за столом перед дверима до кабінету сиділа не довгонога блондинка, а похмурий здоровань. Побачивши Фелікса, він підвівся і виструнчився.

— Вільно. Мене ні для кого немає, — спантеличив той.

— Зрозумів, — кивнув секретар.

У кабінеті, за великим столом для нарад, на самоті сидів Касперський і потягував щось із склянки.

— Ну що там? — спитав він, дивлячись на мене.

— Зараз покажу.

Я виклав на стіл інформаційний кристал та активував його. Почекав поки голограма набуде чіткості, дав якийсь час помилуватися на неї Феліксові, а потім почав змінювати масштаб. Збільшуючи зображення потрібної мені області до максимуму. Поки над столом не виникло щось на зразок макета того об'єкта, який я розглядав з повітря. Приблизно один до п’ятдесяти. Все чітко та докладно. Навіть де цілі вікна, а де розбиті можна було розгледіти.

— Здуріти… — прокоментував побачене Касперський. — А що, так можна було одразу? Навіщо тоді літати?

— По-перше, — завжди краще подивитися на власні очі. А по-друге, — не знаю як це працює, але якщо вибрати місцевість, де ніколи не був, то вийде ось таке.

Я швидко змінив масштаб, потім тицьнув пальцем навмання в якусь точку і продовжив збільшувати зображення до максимуму. Там не було нічого цікавого, пустельний берег якоїсь річки. Але, при цьому, зображення було повністю затягнуте напівпрозорим серпанком, наче над річкою висів густий туман. Не даючи побачити дрібніші деталі.

— Наочно?

— Цілком, — кивнув Фелікс. — Карта картою, а без візуальної розвідки не обійтись. А то я вже здивувався, чому Хантери так довго не могли впоратися з Опором, маючи в загашнику такі штуки. Тепер полегшало. І як далеко від нас цей сюрприз?

— Кілометрів сто сорок.

— І коли ти хочеш вирушити туди? — Уточнив Касперський.

— Завтра.

— Так відразу? — Мої помічники перезирнулися.

— Враховуючи те, скільки таких, як ти висловився «сюрпризів», зазначено на глобусі, і час дії генераторів — то з нейтралізацією краще не затягувати. Адже я поняття не маю, скільки часу займе обробка одного об'єкта.

— Я тебе почув, — серйозно кивнув Фелікс. — Що ж, тоді справді не гаятимемо часу. Іду підшукувати тобі добровольців. Самі дорогу назад знайдете?

— Так.

— То до завтра…

— Стривай… — Касперський виклав із портфеля, який до цього тримав при собі, радіопередавач.

— Навіщо? Зв'язок же не працює.

— Угу... Схоже, окупаційні звички ще довго заважатимуть повернутися до нормального життя. Ау… Хантерів більше немає. Перешкод для радіохвиль теж. База у мене в машині. Покриття — кілометрів вісім-десять. Загалом, у межах міста завжди зможеш зв'язатися. Якщо раптом які питання виникнуть.

— А ось це приємна новина, — Фелікс взяв передавач і вийшов. — Справді, треба звикати мислити по новому… чи то пак, по-старому…

— Шефе, до центру підкинеш? — повернувся до мене з усмішкою радник. — Плачу подвійний лічильник.