Анна Мавченко - З роду старої крові, Анна Мавченко

– Схоже, травма серйозніша, ніж ми думаємо, – видала стишеним похмурим тоном названа Корою й коротко переглянулася зі своїм напарником.

– Я запитую цілком серйозно, бо насправді лише нещодавно дізналася, що належу до Високого світу, й не зовсім іще розібралась у вашому світоустрої. Невже є якісь видимі вказівки на моє походження? – поквапилася заспокоїти її принцеса.

Ельфи не стримали подиву й вирячилися на дивну гостю якось спантеличено.

– Е-е-е… – багатозначно протягнув ельф. – Так, є! Колір вашого волосся видає у вас стару кров. Якщо мені не зраджує пам’ять, ця особливість притаманна нащадкам Рода, отже, ви...

– Хто такий Род? – Корнелія вчепилася за слова хлопця як за єдину можливість дізнатися трохи більше про себе. Бо Інґвар чи будь-хто інший з її нових знайомих і словом про це не обмовився.

– Род – первородний, батько всіх богів і творець усесвіту. Наймогутніший з-поміж усіх відомих нам створінь…

– А ще основник Дому сонця, – додала поважним тоном Кора, чомусь стишивши голос.

– Дім сонця… – задумливо повторила Еллі, потерши рукою вражене ударом місце, що давало про себе знати вкрай неприємними відчуттями, – він якось пов’язаний з імператором Сонця?

Дівчина розуміла, що слово «сонце» могло виступати тут не більше ніж простим збігом, однак усе ж уточнила, щоб не морити себе марними здогадками.

– Безпосередньо, – кивнув серйозно ельф, – бо саме імператор є головою цього Дому. Точніше був, доки не зникнув двадцять років тому.

Корнелія вражено вирячилася на воїнів, розгубившись із відповіддю. Та й не була певна, що ця заява потребує від неї будь-якого коментаря. Дівчина погано розуміла, що це все для неї означає, однак тепер принаймні усвідомлювала, чому друзі Інґвара так дивно на неї реагували. Вони знали або принаймні здогадувалися, що вона може бути нащадком зниклого імператора, однак вирішили мовчати. Чому? Боялися, що ця новина її ошелешить? Що ж, так і є. Й тепер у її голові з’явилося ще більше запитань, на які безсмертні зобов’язані дати відповіді. Але це не нагальна справа. Вона почекає до завтра. Принаймні тому, що принцесі самій потрібен час на зважене усвідомлення всього того, що вона щойно почула.

***

– Перелому, на щастя, немає, – втішив молодий лікар Корнелію, а заразом усіх, хто був поруч і щиро за неї хвилювався.

– П’ятнадцять хвилин, – погано стримуючи злість, процідив крізь зуби Хродґейр, – ти була без нагляду всього п’ятнадцять хвилин. Як тільки примудрилася за цей час влізти в неприємності?

– Не свари її, а дякуй богам, що жива лишилася, – пробурмотів збоку Борґ, – у Кори важка рука. Я знаю, яким може бути її удар, якби вдарила хоча б упівсили…

– Впівсили? – обурено вигукнула Еллі, а тоді зойкнула від різкого болю. – Як безпосередній учасник цієї… неприємної події заявляю, що била вона в усю силу. Звісно ж, я не ображаюся й прошу не карати її, однак і моїх відчуттів не знецінюйте.

Борґ лише поблажливо посміхнувся, мовляв, ти ще мале дитя й нічого в цьому світі не тямиш. А Хродґейр важким поглядом уп’явся в червонощоку Корнелію. Лівий бік її обличчя відчутно спух.

– Як це сталося? – поцікавився лорд уже спокійніше.

– Раптово й незаслужено, – випалила дівчина, не воліючи здавати своїх справжніх намірів – про те ж попросила й ельфійську пару замість вибачень. – Вибрала не найкращий момент для знайомства й попала під гарячу руку. В тому, що сталося, немає конкретного винуватця, тож нам усім краще забути про цей випадок.

– Ось, – лікар простягнув пацієнтці маленький тюбик, – цю мазь треба щогодини поновлювати. До вечора візуальний ефект мине, та біль ще день-два не вщухатиме.

– Дякую! – зітхнула приречено й, разом з тим, розчаровано Еллі, заховавши ліки у внутрішній кишені своєї мантії.

Лікар кивнув і, коротко з усіма попрощавшись, пішов, тож дівчина залишилася наодинці з Борґом і лордом, які чомусь нікуди не поспішали.

– Корнеліє, я чогось не знаю? – раптом зіщулившись, запитав Хродґейр проникливо. – Ти сама на себе не схожа відтоді, як ввійшла до замку.

– Це я повинна вас запитати, – зіскочивши з поверхні, на якій сиділа, випалила сміливо дівчина: – чого ви мені не розказуєте? Що приховуєте?

Вона перевела погляд з одного чоловіка на іншого – обоє витримали його гідно.

– Не розумію, – спохмурнів безсмертний, мовби й справді не розумів.

– Думаєте, я не помітила, як усі ваші приятелі дивляться на мене? – не витримала принцеса й подумки попросила себе не заходити далі – не продовжувати тут і зараз розвивати розмову, до якої сама ще не готова.

Але бунтівний дух у її крові вирував у цей момент так сильно, як ніколи раніше. Хотілося показати цим створінням, що вона не така дурна й сліпа, як ті, мабуть, думають. І що вона не дасть себе обманювати, бо гідна того, щоб із нею були чесними. Чесність – найменше, чого вона потребує зараз найбільше, щоб не почуватися ще вразливішою й нікчемнішою, ніж була у своєму, тепер уже минулому, житті.

– І як? – обережно поцікавився лорд – так, наче хотів переконатися, чи справді це те, про що він думає.