Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— Я чую твоє дихання, — сказала кіборг, ще раз роззирнувшись.

Тео заплющив очі і завмер. Колись, ще малим, він грався з братом у гру, хто довше не кліпатиме чи не дихатиме — звичайні дитячі забави. Тепер він виріс, і суттєво змінився. Скільки він зможе не дихати зараз?

— Я все одно тебе знайду.

Тиша. Дзвінка тиша.

Не дихати було важко. Тео відчував, як починало гудіти в голові і легені наповнювалися жаром відпрацьованого повітря, що рвалося назовні, але зробити вдих чи видих зараз — видати себе. Здавалося, що час завмер і кожна секунда триває вічність. Чи є в нього шанс пересидіти цю ІІІ-ТА-і? А якщо зараз сюди зайде хтось із людей? Людина його побачить...

 

Кіборг не зачинила двері, і з коридору донеслися важкі кроки Лялечки і голос Боба. Тео не уявляв, що колись так зрадіє, почувши його.

— О, а хто це до нас тут завітав? — невдовзі запитав Боб із сусідньої кімнати.

— У цьому приміщенні хтось є, — констатувала кіборг, обернувшись до них.

— Щури? — запитав Боб, закліпавши в перламутрові очі кіборга своїми хитрими оченятами, які були майже на одному рівні через його однаковий зріст з ІІІ-ТА-і.

— Щури? — перепитала вона дещо здивовано.

— Це каналізація, красунечко, а не конференц-зала в Північній брамі. Вони у нас тут знаєш які водяться? Розміром з кота!

— Чому тут досі є щури? — звернулася вона до Лялечки.

— Вони дуже розумні, і мені подобаються їхні очі: вони як намистинки, — відповіла Лялечка з іншої кімнати.

— Не дивно, що тебе списали, — буркнула ІІІ-ТА-і і вийшла з кімнати. Лише коли її кроки почулися з коридору, Тео перевів дух.

— І ще в них гарні лапки. У них такі тендітні пальчики! Щури — прекрасні! — гукнув Боб услід кіборгу, повернувся до кімнати і звернувся до Тео. — Що ти там? Живий?

— Живий... — Тео скинув із себе «вуаль» і сперся потилицею в стіну.

— Щойно ми дізналися, що копи повернулися до міста, одразу ж пішли сюди. Вони зараз проглядають тунелі, це на кілька годин точно.

— Нічого не знайдуть?

— Якщо тебе не знайшли, то і решту не знайдуть, — засміявся Боб.

— Все під «вуаллю»?

— Не все, але Лялечка вміє ховати на видноті. Щось ти блідий. Води дати?

— Дайте.

Боб вийшов з кімнати, повернувся з пляшкою і кинув її Тео.

— О, молодець. Зловив.

— Ви справді погодилися вчити мене метати ножі? — запитав, відкоркувавши пляшку.

— Я не можу відмовити Лялечці.

— Тільки через це?

— Не тільки. Тобі може знадобитися ця навичка. Багато хто вважає, що ти дуже цінний, а це значить, що ти маєш уміти себе захистити будь-яким способом.

— І буду я як у комп’ютерній грі: кидати ножа, а він летітиме, крутитиметься і влучатиме поганцю кудись між очі? — усміхнувся Тео, попивши.

Боб гмикнув, склавши руки на грудях.

— Багатооборотна техніка — це спорт. Це видовищно, але, щоб так кидати, треба знати точну відстань до цілі, бо рух відпрацьовується до автоматизму винятково на певну дистанцію. Щоб точно межиочі — то це безоборотна техніка. Нею можна кидати з будь-якої дистанції, але... це шлях болю і приниження, бо починати треба мало не в притул і поступово відходити, збільшуючи дистанцію — Боб задоволено вишкірився.

— Я не сумнівався, що ви знущатиметеся, — зітхнув Тео.

— Це не я, це така техніка. Не віриш — запитай у Лялечки. Вона тобі розкаже і про щипковий хват, і про стійку, і про замах, і про кидок. Єдине, що вона не зможе показати тобі, — людське виконання.

— Показуватимеш ти, — сказала Лялечка, зайшовши до кімнати, — а я забезпечу вам навчальну зону. Коли почнете?

— Я б спочатку поїв, — сказав Тео, підвівшись у кутку за диваном і розмірковуючи, як звідти краще вилізти. З переляку він сюди застрибнув без проблем, а от зворотний шлях виявився складнішим через високе бильце, стіл і якісь дроти на підлозі.

 

Після обіду Тео вислухав багато теорії про кидання і потримав ножі,які, як виявилося, Боб завжди носив із собою.

— Важкенький, — сказав він, взявши один у руку.

— Чим важчий предмет, який ти кидаєш, тим легше ним керувати, — кивнув Боб.

— І такий гладенький.

— Ніщо не має заважати плавному сходу руки з ножа.

— А чому він тупий?

— У метального ножа гострим має бути тільки кінчик, інакше ніж полетить вперед, а твої пальці впадуть вниз. Воно тобі треба?

— Ну... — Тео поморщився. — Мої відростуть.

— А мої — ні. По правді, метати можна все, але потрібно зрозуміти і відпрацювати техніку.

— А це довго?

— В кого як. Хтось може одразу зрозуміти суть, а комусь довго доходить. Коли я був малим, то батько чіпляв нам колоду, розгойдував і казав, щоб ми в неї цілилися.

— Ого...

— Так. Розвивав у нас інтуїтивне метання. Він у мене, знаєш, у молодості був чемпіоном... а потім довелося лишати спорт і братися за сімейну справу — розводити корів. Отак...

— Я впевнена, що Тео швидко навчиться, — перевела тему Лялечка, поки Боб не поринув у спогади.

— Сподіваюся, бо чим швидше — тим краще для нього.

 

Під вечір Боб запропонував усім разом прогулятися до Аяна.

— Там же копи, — насторожився Тео.

— Вони всі сидітимуть у барі, а ми можемо покликати Дениса з Аяном нагору і розповісти про все, що ви з Лялечкою сьогодні з’ясували.

— Лялечка може й сама все розповісти.

— Ти що, хочеш лишитися тут сам?

— Не дуже.

— Тоді ходімо.

— Може, взяти з собою «вуаль»?

— Бери, якщо тобі так буде спокійніше.

Від нагрітих за день бетонних конструкцій віяло теплом, і повітря, здавалося, не рухається у цих кам’яних джунглях. Із центру долинали звуки музики: церква «Семи див» починала свою щоденну службу.

— Все ж... у що вони вірять? — запитав Тео, оскільки цікавість таки взяла гору.

Лялечка вдала, що питання не до неї, тому відповів Боб.