Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

— Стривай... Не поспішай. Скажи, куди ми скачемо?

– Як куди? До князя. Потрібно попередити. Дружину піднімати.

— Угу… — кивнув я. — А зі мною що?

Витязь трохи забарився з відповіддю, але лукавити не став.

— Скажу, як є. Нехай князь вирішує... Ти вже вибачай, я давав присягу. Не можу збрехати. Але слово замовлю. Обіцяю. Розповім, як ти мені життя врятував.

— Дякую і на цьому... А ще скажи... Скільки часу дорога до княжого міста займе?

— Дні два... — зітхнув Добриня. — Коні не люди, їм відпочинок потрібен. Інакше — запалимо. Так що два дні… ніяк не менше.

— А якби заводні були?

— До завтрашнього ранку могли б встигнути. Але я не міг більше вивести… Коні б стривожилися, вартових підняли.

— Зрозуміло… — кивнув я. — І ще питання. Останнє. Що, на твою думку, германці далі робитимуть?

— Та тут і думати нічого. Палити Комишанку підуть.

— Поясни, будь ласка.

Витязь зітхнув, посовгався в сідлі, йому явно не хотілося витрачати час на порожні розмови, але відмовити своєму рятівникові не міг.

— Взимку помер гросмейстер Ордену, з яким князь уклав мир. Новий — Отто Ленську, зодягаючи плащ капітула, обіцяв договір шанувати. Але, мабуть, слова не дотримав. Або забракло влади приборкати гарячі голови войовничих командорів. Ті вже кілька років зубами скреготали та облизувалися на прикордонні землі. Нових лицарів Орден приймає щороку, а землю під замки не може виділити. Ось вони й вирішили захопити її у нас.

— А палити навіщо? — не зрозумів я. — Захопити — це зрозуміло. А вирізати всіх навіщо?

— Чи бачиш... — витязь невдоволено засопів. — Є один дуже давній закон, якого дотримуються в усіх країнах. Про так звану «пустку». Який говорить, що як на землі ніхто не живе, то вона, начебто, нічия. І зайняти її може кожен. Якщо Орден буде силою захоплювати наші села, паплюжачи тим давній звичай, то князь може покликати на допомогу інших государів. І проти об'єднаних сил лицарям не встояти... А так... Гросмейстер навіть на священному Соборі зможе присягнути на Святому Письмі, що його лицарі зайняли пустку. І все. Ніхто ж всерйоз не розбиратиметься. Що для вінценосних осіб якесь село і кілька десятків селян. Тим паче чужих.

— Я зрозумів. І це означає, що мечоносці сьогодні вранці підуть на Комишанку?

— Зранку, не зранку, але підуть точно. Адже навіщо вони спершу на Ведмежий Кут напали? Хотіли дізнатися, чи немає поруч княжої дружини. Тому й лише одну комтурію послали, а рештою сил засідку влаштували. Якби все ж таки наші воїни трапилися поблизу і в погоню кинулися. І майже вгадали… Прийнявши мій загін за патруль. Зате тепер впевнені, що княжих воїнів поблизу немає, а отже — ніхто їм не завадить. А коли князь дізнається про напад, буде вже надто пізно втручатися. Не здивуюся, якщо за день-два на місце Ведмежого Кута та Комишанки і переселенці потягнуться з німецьких земель.

— А те, що ти втік, не насторожить геррів?

— Втік? — посміхнувся витязь. — Нагадати, як все виглядало збоку? Якесь чудовисько поцупило їх бранця. Навіщо? Зрозуміло, щоб зжерти. Чому саме мене, а не когось іншого? Наприклад, тому що мене, завдяки багаттям, було краще видно… Не суть. Головне, що мене, напевно, вже немає в живих. А значить, і князя нема кому попередити. Як і мешканців Комишанки.

— От ми й дійшли до суті… — я відпустив повід і рішуче зістрибнув на землю.

—  Що ти робиш? — обурився витязь. — Залазь назад. У нас і так мало часу.

— Навіть із надлишком… Тільки вчинимо по-моєму. По-перше, — до князя ти поскачеш сам. Маючи двох коней — виграєш щонайменше добу. Це раз… По-друге, — я йду до Комишанки і попереджу. Захистити поселення ми, звичайно ж, не зможемо, зате встигнемо врятувати людей. Виведемо їх із села і сховаємо. Це два… А, по-третє, — я ще трохи погеройствую. Щоб лицарям життя надто солодким не здавалося. Ну і щоб, коли настане час вирішувати мою долю, можна було на терези покласти ще хоч щось, крім твого порятунку.

— Гм... — витязь почухав потилицю. — А що, незле придумав. Розумно... дій... Степане. Успіхів. І будь впевнений, князю я все докладно розповім.

— Удача нам усім не завадить... — кивнув я. — Давай, витязю… Скачи, як вітер. І князя свого піджени. А як раптом що… не поминай лихом. Значить, така доля.

Добриня хотів відповісти, але, певне, не знайшов потрібних слів. Тож лише підняв над головою стиснутий кулак, потім гикнув на коня, пришпорив його і рвонув із місця в галоп. Ведучи мого в поводу.

Я почекав трохи, поки не вщухне тупіт копит, і навіть силуети вже не можна буде розгледіти в нічній пітьмі, а потім розвернувся туди, де, на мою думку, лежала Комишанка і швидким кроком рушив у тому напрямку. Насилу утримуючись, щоб не перейти на біг. Дорогу я все ж таки пам'ятав зле, а в такій темряві легко можна було не помітити якусь ямку чи киртичину. І бог із ним, із розквашеним носом, але я ризикував підвернути ногу, а це було б геть недоречно.