Ю. Несбе - Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

— Я ще не зовсім вірянин, — зізнався я, — одначе не стану більше заперечувати, що у мене виникли сумніви.

— Всі мають сумніви, Йоне. Віряни — більше, ніж будь-хто.

— Справді? Ти теж?

— Звісно, я маю свої сумніви.

Якуб Сара, крекчучи, опустився поруч із мною на лаву. Він не справляв враження дебелого чолов’яги, одначе лава під ним хитнулася.

— Ось чому віра називається вірою, а не знанням.

— Навіть для проповідника?

— Особливо для проповідника, — зітхнув Якуб. — Він має підтверджувати власні переконання щоразу, коли проповідує Слово Боже. Він має відчувати свою переконаність, знаючи, що голос його виразно виказуватиме як віру, так сумнів. Чи вірю я сьогодні? Чи достатньо сильна моя віра сьогодні?

— Гм... То як щодо випадків, коли твоя віра не досить сильна?

Він потер підборіддя.

— Тоді ти маєш вірити, що жити по-християн­ськи — це добре в будь-якому разі. Зречення мирських спокус, відмова від гріха на користь людині вже у земному житті. Я читав, що спортсмени вважають вартісними біль і зусилля тренувань, навіть якщо вони не приносять їм перемоги і нагород. Якщо раю насправді немає, ми принаймні маємо гарне, безпечне життя як християни, працюючи, живучи щасливо, піклуючись одне про одного і приймаючи ті можливості, що дають нам Бог і природа. Знаєш ти, що казав про лестадіанство мій батько, який теж був проповідником? Що якби тільки перелічити людей і сім’ї, що їх наша релігія врятувала від алкоголізму і руїни, робота наша виправдана, навіть якщо ми проповідуємо брехню.

Він зробив паузу і за хвилину повів далі:

— Але це не завжди так. Іноді життя за Святим Письмом вимагає більшого, ніж треба. Як у випадку Леї... Коли я, в полоні своїх оманливих переконань, присилував її...

Голос його ледь чутно затремтів.

— Мені знадобилися роки, щоби зрозуміти це, але ніхто не має з батькового примусу жити у шлюбі з ненависною людиною. З чоловіком, який взяв дівчину силою. — Він підвів голову і подивився на розп’яття. — Так, я й досі переконаний, що вчинив згідно зі Святим Письмом, але іноді ціна спасіння буває аж надміру високою.

— Амінь.

— А ваша пара... ти і Лея... — перевів він погляд на мене. — Я побачив тоді, у молитовній залі. Двоє молодих, ви так дивились одне на одного, ти і Лея, у задньому ряду, думаючи, що ніхто вас не бачить...

Він сумно похитав головою і усміхнувся.

— Тепер, звісно, впевненості немає щодо того, як трактує Святе Письмо повторний шлюб, не згадуючи вже про одруження з невірним. Але я ніколи досі не бачив Лею такою, як зараз. І я ніколи не чув її такою, як зараз, коли вона прийшла по Кнута. Ти, Ульфе, зробив мою дочку знову красивою. Я просто кажу, як є, і схоже, ти почав виправляти зло, яке я вчинив колись.

Він поклав свою велику зморшкувату руку мені на коліно.

— Ти дієш правильно, вам треба їхати з Косунда. Родина Еліасенів дуже могутня, вони впливовіші за мене, і вони тут не даватимуть вам із Леєю життя.

Тепер я зрозумів. Коли після молитовного зібрання він питав мене, чи я думаю забрати Лею з собою, він не погрожував мені. Він благав мене.

— Зрештою, — поплескав він мене по коліну, — ти віднині мертвий, Ульфе, правильно я кажу? Я отримав інструкції від Леї. Ти був самотнім, пригніченим забродою і, підпаливши мисливський будиночок, ліг там на ліжку і прострілив собі голову з гвинтівки. На обвугленому трупі знайдуть твій іменний жетон, а ми обоє — я та Уве Еліасен — засвідчимо, що тобі бракувало одного з передніх зубів. Я поінформую про все твоїх родичів, коли такі знайдуться, і поясню їм, що ти заповідав поховати тебе тут; подбаю про всі формальності, домов­люся з вікарієм про відправу і швидке поховання. Ти хотів би якийсь конкретний хорал на свій спомин?

Я обернувся до Якуба. У напівмороці зблиснув золотий зуб у нього в роті.

— Я залишусь тут єдиним, хто знає правду, — підсумував старий. — І навіть я не знатиму, куди ви їдете. Я не хочу цього знати. Але я сподіваюся коли-небудь знову побачити Лею і Кнута.

Він підвівся, рипнувши коліньми. Я теж звівся на ноги і простягнув йому руку:

— Дякую.

— Це я мав би дякувати тобі, — сказав він, — за те, що ти дав мені нагоду зробити добро для своєї доч­ки. З Богом, прощавай, і нехай усі Його янголи оберігають вас.

Я простежив за ним поглядом до самого виходу. Від­чув повів прохолодного повітря, коли відчинилися і знову зачинилися важкі церковні двері.

Я нетерпеливився. Подивився на годинник. Лея барилася більше, ніж я передбачав. Мені залишалося тільки сподіватися, що вона не вскочила у якусь халепу. Чи не передумала. Чи...

Знадвору долинуло дирчання мотора в сорок кін­ських сил. «Фольксваген». Я саме намірявся рушити до дверей, коли вони різко розчахнулися, і три особи уві­йшли до церкви.

— Стій, де стоїш! — гримнув чоловічий голос. — Упораємося швидко!

Чолов’яга квапливо чвалав до мене між рядами лав. За ним ішов Кнут, але мою увагу одразу привернула Лея. Вбрана у біле. На ній була... її весільна сукня?

Маттіс зупинився перед вівтарем. Начепив на ніс пару комічно-крихітних окулярів і став гортати якісь папери, витягнувши їх із кишені своєї парки. Кнут застрибнув мені на спину.

— Ой, щось причепилося до спини! — вигукнув я, крутячись на місці.

— Еге! Це рікіші Кнут-сан із Фіннмарк-кен! — збу­джено репетував Кнут, міцніше чіпляючись мені за шию.

Лея підійшла до мене, стала поруч і взяла мене під руку.

— Я подумала, що варто відразу владнати цю справу. Це практичне питання, — прошепотіла вона.

— Практичне, — повторив я.

— Перейдімо з ходу до важливої частини, — сказав Маттіс і, прочистивши горло, підніс папери ближче до свого обличчя. — Перед лицем Бога Творця і владою, наданою мені як представникові норвезької судової системи, пробач, якщо я питаю, але чи береш ти, Ульфе Гансене, Лею Сара собі за законну дружину?

— Так, — сказав я чітко і голосно.

Лея стиснула мою руку.

— Чи обіцяєш ти любити і шанувати її, бути їй вірним, — гортав він папери, — у недузі та у здоров’ї?

— Так.

— Тепер я питаю тебе, Леє Саро: чи?..

— Так!

Маттіс зиркнув на неї поверх своїх окулярів.

— Що?

— Так, я беру Ульфа Гансена собі за законного чоловіка та обіцяю любити і шанувати його, бути йому вірною, аж доки нас розлучить смерть, яка не забариться, якщо ми не поквапимося.

— Авжеж, авжеж, — сказав Маттіс і знову зашурхотів паперами. — Побачимо, що тут... еге... Ось! Візьміть одне одного за руки. Еге, бачу, ви вже зробили це. В такому разі... Атож! Перед лицем Бога... і моїм, як представника норвезької влади,