Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

- Наш шлях пролягає повз карманеський гірський масив, точніше західну його частину. Ми обійдемо гори й зупинимося на ніч у Дев'ятій префектурі. Якщо пощастить, завтра двічі перетнемо кордон Тринадцятої й до обіду третього дня опинимося дома. Та, передчуваю, раніше вечора не встигнемо.

З горла вирвалося судомне зітхання. Дім. Його в мене більше немає. І я гадки не маю, коли з'явиться. Хочеться вірити, що нове життя обійдеться без неприємностей, утім певні труднощі – неминучі. Це обов'язкова умова всіх змін.

- То куди ми все-таки прямуємо? – уточнила, позаяк учора Рейван так і не сказав, де наша кінцева точка.

- До Восьмої префектури, – відказала Ейра усміхнено, - законних земель мого брата.

Від таких новин у мене очі полізли на лоба. Закралася думка, що я щось неправильно зрозуміла чи почула, проте всякі сумніви розвіяли наступні слова чужинця:

- Ти раніше запитувала, який у мене титул. Я не люблю про це говорити й тим паче не пишаюся ним, однак рано чи пізно ти б усе одно дізналася. Отож, я – восьмий намісник, геомор не заслужено, а за правом крові.

- Наш батько успадкував свій титул від свого батька, себто нашого діда. З цієї ж причини ним володіємо й ми, – додала Ейра вочевидь для роз'яснення значення "право крові".

- Рейване, чому ти раніше не сказав? – поглянула на чоловіка.

- Він цим не пишається, – відповіла за нього сестра. - Хоча даремно. Чимало магів зраділи б такому статусу. Наш батько був...

- Припини Ейро, – втрутився чужинець невдоволено.

Дівчина замовкла, згодом додавши пошепки:

- Він не любить про нього згадувати.

- Чому «був»? Він помер? – бовкнула необдумано.

- На жаль, ні. Просто спокусився на статус евпатрида, – зневажливо фиркнув Рейван.

- «На жаль»? – здивувалася.

- Це довга і неприємна історія. Після підвищення він зробився цілковитим засранцем. Зіпсував нам життя, зробив боляче, а тоді просто забув про існування сім'ї та префектури, повністю присвятивши себе новій посаді. З того часу ми не бачилися.

- Минуло вже три роки, – похмуро підказала Ейра.

- Я думав, більше, – хмикнув її брат задумливо.

- Не важливо. Ми вже звикли обходитися без нього. Батька для нас давно не існує.

І хоч обличчя Ейри не виражало жодних емоцій, в очах її засів добре прихований смуток. Схоже, не так вже й начхати їй на свого тата.

Принаймні, він у неї є.

- Мені от одній цікаво, як, живучи за три дні їзди верхи від Мефесу, Рейван опинився в нашому лісі? – раптом невлад запитала Лідія.

І справді, я про це теж раніше думала. От тільки нахабства запитати прямо не вистачило. Іноді прямолінійність цієї дівчини мене дратує, проте інколи ця риса характеру буває дуже навіть корисною.

- Не певен, що вам це потрібно знати, – прозвучало як завуальована відмова.

Але таки-так, то була саме вона.

Ніхто наполягати на відповіді не став, тож запанувала тиша. Я злегка розчарувалася, бо цікавість мене не покинула. Мабуть, правда якось пов’язана із тим хлопчиною, що пробрався до будинку Марфи… Як його? Деркан! І ще, здається, Рейван згадував раніше про якогось Карлсона чи то Карлоса. Це ще один його друг? Чи, навпаки, ворог?

- Ми наближаємося до Межі, – повідомив один із вартових кілька хвилин потому.

Коні сповільнилися, бо попереду починався надто крутий спуск. Ліс на цьому закінчився, натомість видимими стали ближні гори. Вони здавалися невисокими в порівнянні з тими гігантами, які височіли позаду, верховинами ховаючись серед хмар. Краєвид зачаровував погляд і лякав водночас.

Придивившись, угледіла вдалині наче якусь довгу матову стіну: все, що знаходилося за нею, було розмитим, а тому невпізнаваним. Це дивувало й пробуджувало інтерес.

- То он як виглядає Межа, – захоплено озвучила подруга мої думки.

- Перетнувши кордон, ми опинимося на території Одинадцятої префектури. Їхатимемо найкоротшим шляхом, тому цікавого буде мало, але не поспішай розчаровуватися. Щойно опинимося дома, я знайду, чим тебе здивувати, – промовив усміхнено Рейван стиха.

- Щиро на це сподіваюся, – відказала стримано, не в змозі відвести погляд від справжньої магії.

Межа – прекрасна. Саме вона стане точкою неповернення, символом нового життя, відріже мене від мого старого світу і зробить домом новий, як це було колись. Я вірю в це й усім серцем сподіваюся, що не пошкодую про свій вибір.

Останні секунди вийшли найбільш бентежними. Серце билося в грудях так сильно й палко, наче збиралося вистрибнути й побігти поперед мене. Інші, на противагу, поводилися спокійно, наче для них нічого особливого не відбувалося. Хоча, можливо, так і було.

Ми пройшли крізь матову завісу – і я відчула, як всередині мене щось обірвалося. Зникла важкість у грудях, якої раніше й не відчувала. Дихати стало вільніше, через що подихи я робила повільні й глибокі.

- З тобою все добре? – стривожився Рейван.

- Так, – видихнула вражено й роззирнулася довкола.

Природа сильно не змінилася, та саме розуміння того, що ось вона – нова сторінка мого життя, розганяло адреналін венами і провокувало радісну дурнувату усмішку на моїх устах.

Як і попереджав Рейван, їхали ми переважно об’їзними дорогами, тому нічого цікавого на нашому шляху не траплялося: одні дерева, кущі, поля і знову дерева. Спина й поперек від тривалого сидіння вили тяжким болем. Я вже не знала, куди себе діти, і коли чоловік позаду мене раптом оголосив, що ми наближаємося до заїжджого двору, в якому переночуємо, ледве не заспівала від щастя.

В дорозі ми провели цілий день, а без перепочинку – кілька довгих годин. Коли під’їхали до широкого двоповерхового будинку, сонце вже збиралося сідати за обрій.

Споруда виявилася цікавою. Не дерев’яною, на відміну від конюшень, котрі розташовувались у п’ятдесяти метрах від будівлі, а цегляною, прикрашеною зеленим плющем. До парадного входу вела стежка, встелена цікавим кольоровим камінням, вздовж неї турботлива господиня висадила різні квіти й поставила між них неживих глиняних чоловічків. Виглядало це дивно, проте по-своєму чарівно. В деяких вікнах горіло світло, та таке яскраве, що я навіть здивувалася. Це, мабуть, і є та електрика, про яку говорив Рейван.