Юрій Павлович Винничук - Нічний репортер

— Шо, — запитав, — йдете з родичами трохи ся забавити? А так-так, то завше приємно ся здибати по стількох роках.

— Маєте рацію, — сказав Дизьо, — свята правда. Ми з Мар­ком давно не виділися. Але зара си дамо троха за краватку. Добраніч.

— Добраніч, добраніч, — казав шимон, відчиняючи браму і зиркаючи на мене доволі промовисто. Здається, він здогадувався, що то ніякі не родичі, і встиг ще мені навіть підморгнути.

За рогом чекало авто. Альбінос всівся зі мною на заднє сидження, а глист за кермо. Знічев’я я дивився в шибу, намагаючись зрозуміти, куди мене везуть. Мабуть, щоб змилити мене, авто, виїхавши на Личаківську, далі їхало пустельними безлюдними вуличками, петляючи то ліворуч, то праворуч, а Дизьо час від часу штурхав під бік і плів гарячку, аби відволікти мою увагу. Тих маленьких вуличок на горішньому Личакові я не знав, ніколи там не бував і дуже скоро збився з орієнтації, де я. Але однаково це мене тішило, бо якщо вони так намагаються забембати мені баки, то, видно, вбивати не мають наміру. А з другого боку — простіше було б зав’язати мені очі. За кілька хвилин Дизьо так мене «по-дружньому» обняв і притис до себе так, що я вже не міг бачити, що за вікном.

— Сиди, котику, ціхо і не дуже роззирайся.

Авто спинилося біля високого будинку з заґратованими темними вікнами і завернуло на посипану жорствою алею. Світло фар вперлося у відчинену браму гаражу. Обійстя освіт­лювалося кованими ліхтарями. Біля ґанку на бетонному узвишші стояла фігурка панни з кошиком винограду на рамені. Мала доволі сумне обличчя, та й хто б не посмутнів, стоячи отако непорушно під сонцем і дощем.

— Вилазь, — буркнув Дизьо і спрямував світло ліхтаря на сходи, що вели до ґанку.

Геба послужливо забіг наперед і відчинив двері. Ми проминули неосвітлені сіни, і тут перед моїм носом відчинилися двері до просторої кімнати, в очі вдарило яскраве світло. На мить я нічого не міг розгледіти. Аж ось побачив у глибині за великим масивним письмовим столом з мармуровою стільницею і кривими ніжками у формі лев’ячих лап огрядного лисого чоловіка — то був той невідомий, якого ми з Обухом бачили на знимках в товаристві Томашевича. Він сидів, відки­нувшись на спинку широкого шкіряного фотеля і тарабанив пальцями по поверхні столу, наче грав на піянні. По праву руку стояла пляшка віскі, біля неї — дві шклянки, папіроси, запальничка і кольт. Оригінальний натюрморт. По столу нахабно розгулював здоровенний рудий котяра, така собі велика самовдоволена купа пуху. Він ліниво перебирав лапами, намагаючись не зачепити ані шклянок, ані пляшки, аж поки нарешті не влігся й витріщився на мене.

Грубас кивнув мені на крісло і прохрипів:

— Сідай, нічний репортере.

Я сів. За спиною в мене сопіли Дизьо і Геба. Грубас випростався, підсунув кольт ближче до себе і крекнув, начеб збирався щось мені сказати, але спохопився і звернувся до своїх пуцьвірінків:

— Фалюйте, хлопаки, заки ми си утнемо балак. Але не задалеко. Чекайте в сусідній кімнаті. Почуєте підозрілий звук — вбігайте і стріляйте без попередження. — Зачекавши, поки вони вийдуть, продовжив: — Для початку, Марку, хотів би тебе втішити сюрпризом. Зазирни до лазнички.

Я неохоче підвівся, відчуваючи, як в глибині душі піднімається розпач і страх, бо я вже підозрював, кого там побачу, але те, що я побачив, мене вжахнуло, бо не цього я сподівався. В лазничці було темно, я намацав вмикача, крутнув, і світло залило ванну, наповнену водою, в якій лежало юне жіноче тіло, і належало воно Емілії. Все ж таки я думав, що побачу її живою, а не мертвою та ще й голою. На шиї виднілася синя смуга. Я відчув, як голова йде обертом, і сперся об одвірок. Чому вона у воді? Вода ще парувала...

Я, мов п’яний, повернувся до кімнати і впав у крісло. Грубас вдоволено усміхався, кіт уже вмостився в нього на колінах і з насолодою муркотів, поки він його гладив.

— Ну як? Сподобалася тобі наша робота?

Я мовчав. Мене тіпало. Він підсунув мені пляшку і шклянку. Я налив собі й випив нахильцем. Потім узяв папіросу і закурив. Грубас не зводив з мене очей. «Ти такий наївний, що думав її застати живою? — билася в голові настирлива думка. — Вона була приречена з моменту, як вийшла з дому. Все закономірно. Заспокойся, ти все зробив, щоб її врятувати. Ти не винен, що вона не послухала. Вона сама... сама винна...»

— Навіщо ви мене привезли сюди? — нарешті видушив я з себе. — Щоб я побачив цю нещасну?

— Не тільки. Але вона входить в нашу програму, як наочний приклад того, що може статися з тобою. Ти теж одного чудового дня можеш опинитися у ванні. А потім тебе зна­йдуть десь у лісі чи в озері. Але наразі ти мені потрібен живий. Маю до тебе невелике прохання.

— Дивне прохання під цівкою револьвера.

— Еге, еге, прохання. Поки що. Не знаю, чи ти чув про те, що Томашевич шантажував не тільки акціонерів.

— Ні, не чув, — збрехав я.

— То я тобі повідомлю: він шантажував також дуже великих достойників. І то вже не була забава. Він вигадав дуже хитрий план: шантажуючи акціонерів, насправді мав за мету шантаж політиків і військових. Акціонери були лише посередниками для зустрічей з кур’єром. Правда, дні їхнього життя після першої чи другої ж зустрічі були пораховані. І тоді він шантажував наступного. Аж поки не дійшов до мене.

— Отже, ви п’ятий акціонер?

Він усміхнувся, запалив циґаро, смачно затягнувся димом і налив собі віскі.

— Так, я п’ятий, на якому він зашпортався, — промовив із задоволеною міною.

— Як вам вдалося з’ясувати, що це Томашевич вас шантажує? — запитав я.

— Одного разу він зустрівся зі мною. У нас з ним були деякі ґешефти. Він показав мені знимки, де його виловили з тамтою ціпкою, — він кивнув у бік лазнички. — І розповів зворушливу історію про те, як його шантажують. І хоча поки що нічого не вимагають, але застерігають бути напоготові і виконати якесь таємниче завдання. Показав також листи з погрозами, але не писані чи друковані, а з наліпленими бук­вами, які хтось перед тим повитинав з газети. А за тиждень відбувся суд, позов подала Ірена, і ті самі знимки засвітилися на суді. Ірена заявила, що знайшла їх у свого чоловіка, розповіла про шантаж, погрози і про те, що вона боїться за своє життя. А за якийсь час отримую і я такого самого листа з ти­ми витинанками і з погрозою, що поліція довідається, де міс­титься моє підпільне казино. Та ще й зі знимками з