Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Трагічно не те, що людина вмирає, а те, що в людині вмирає за життя...

Швейцер Альберт

Руслан. 2017 рік

- Якщо Ви приїхали, щоб зняти шви, то я відмовлюсь. У домі вже є медичний працівник і з цим завданням він впорається не гірше за Вас.

Я просто не міг втратити ще одну можливість, щоб тоненькі пальчики торкались мого тіла, хай і через такий спосіб. Тепер треба придумати, як повернути її від Сергія, та й як відправити до нього. Страшенно не хочеться і думати про те, що він дивитиметься на моє кохання, на мою жінку. З рожевих роздумів мене витягнув стривожений голос лікаря, який не спішив покидати кабінет:

- Я приїхав, щоб сповістити Вам сумну звістку. Підозри підтвердилися і аналіз на онкомаркери показав позитивний результат. Мені шкода, але у Вас – лейкемія.

Схоже, лікар таки вирішив сьогодні познущатись із мене неприємними хворобами. Сподіваюсь, це щось незначне і можна обійтись таблетками. Хоча зі скорботного виразу обличчя мого співрозмовника так не скажеш.

- Що за незрозумілі терміни Ви щойно озвучили?

- Лейкемія – це рак крові.

Я надто далекий від медицини і не розумію й половини назв захворювань. Однак цієї боїться все людство, і вона смертельна у більшості випадків. Радість різко щезнула і я сидів зі ступором нерозуміння. Самопочуття у мене хороше, хіба можна бути смертельно хворим у задовільному стані?

- Тепер важливо негайно почати діяти. Для початку треба здати повторні аналізи і пройти повне обстеження. Потім підтримувати сили організму медикаментозним методом і наполегливо шукати донора кісткового мозку для пересадки. Вашим рідним теж треба здати аналізи, бо серед родичів легше всього знайти підходящого донора. Та найшвидше важливо оцінити можливість Вашого організму до відновлення.

У цю мить я знову відчув себе тим малим і самотнім хлопчиною, що перелякано ступав до дитячого будинку. Розкішне життя одразу забулось і мільйонні статки перетворились у непотріб. Навряд чи вдасться купити за них продовження здорового життя. Та й, якщо знайдеться донор, чи залишусь я таким, як до хвороби? І не таких сильних хлопців клала на лопатки хвороба. Краще померти поважною людиною, яка живе своєю справою і має слово серед людей, ніж просто існувати роками закритим у чотирьох стінах безмовним привидом, якого вже списали з усіх рахунків. І найгірше у цій ситуації те, що сталося все саме зараз, коли щастя було на відстані міліметра.

Доля не раз усміхалась негіднику і поганцю, вона підкидала величезні сюрпризи, які я гордо приймав, намагаючись випросити ще більше. Багато вуличних і неосвічених хлопчаків стали мільйонерами? Чи, може, недобросовісних злочинців зустріли порядних дівчат? Ось так тобі і треба, Русий, щоб знав ціну життя і не вважав себе його повелителем. Можливо, я піднявся надто високо, і тепер опущусь занадто низько. І навіть не на землю, а під неї. Родичів привести до лікарні? Я б з радістю, якби хоч одна жива душа на цьому світі була рідною по крові. Один я, був, є і помру таким же самотнім.

- Родичів не буде, я сам по собі.

- А як же Ваш брат?

- Він названий брат. Кровного зв’язку у нас немає.

- Тоді ми шукатимемо матеріал для трансплантації у донорському банку. Це довше триватиме і коштуватиме більше, та думаю, Ваш фінансовий статус значно підвищить можливості. Я чекатиму на Вас вранці.

Чоловік піднявся з крісла і взяв свій чемодан. Він вже майже дійшов до дверей, коли я промовив до нього:

- Я поки не вирішив, чи хочу стати безпорадним створінням, яке існуватиме у лікарняній палаті за рахунок медикаментів.

- Ваше право, однак часу не так багато, і потім може бути пізно. Я все одно чекатиму. До побачення!

Я розчаровано посміхнувся і хитнув головою, відклонившись. На автоматі встав із крісла і пройшов до вітрини, вийняв дорогий коньяк і келих, повернувся до робочого столу. Налив порцію алкоголю і залпом проковтнув, відчув, як приємно обпекло горло і горіхово-дубовий присмак залишився на язику. Потім повторив ще, і ще, і ще – доки не спустошив всю пляшку. Легше не стало, хіба з’явилась прозора пелена туману, яка трохи віддалила реальність. Я сидів у кабінеті до пізньої ночі, попередньо заборонивши хлопцям займати мене і видавати зайві звуки.

А потім згадав про запах і колір золотого волосся, про крижані очі, які загорались від мого вигляду і відтіняли у собі ті коси. Від цього стало дійсно боляче, бо тепер мушу відпустити. Тільки як із цим змиритись? Я міг би все віддати за можливість пізнати кохання від Іванки. Від єдиної чистої людини, яку довелось зустріти на кривому шляху. Хитаючись, вийшов сходами і попрямував до її кімнати. Переступивши поріг, остаточно зійшов з розуму від її енергетики і янгольського запаху. Пройшов до ліжка і поїдав поглядом ідеальні вигини тіла, сховані під шовковою тканиною. Всередині прокинулась чорна сутність, яка не могла втриматись і померти, не торкнувшись цієї краси...

Прокинувся від гучного тріску внизу і поспіхом вийшов із кімнати, чомусь не зі своєї. Руками хапаючись за стіни, пройшов до сходів і... одразу став тверезим. Іванка розбила мої найдорожчі спогади, розтрощила їх вщент. Тоді я не зміг зрозуміти, за що вона вбила найважливішу частинку мене. Зрозумів уже потім, коли розбивав кулаки об стіну і згадав про свій ниций вчинок. На що ж я перетворився, коли відчув себе слабким? І відповідь сама собою напрошувалася – на скаженого звіра, який не здатен боротись із рівними і нищить слабших і беззахисних. На того, кого все життя зневажав і намагався вибити з оточуючих мене людей. Із лікарем ми таки побачились цього ранку, бо його притягли у піжамі рятувати дівчину. А потім я вискочив із будинку і поїхав до ювелірної майстерні. Малював ескіз майбутньої прикраси і ненавидів себе, вимальовуючи форму рани, яку сам видер на тендітній шкірі. Так, я не знав, що на кінці того батога виявиться гостре лезо, бо навмання вхопив у руки що попало, однак вдарив свідомо, від неконтрольованої люті. Майстри збирали прикрасу у шаленому темпі, адже отримали за неї стільки грошей, що вистачило б на сотню схожих виробів, бо такої форми більше не буде, вона ексклюзивна. Тільки одна жінка в цьому світі гідна носити на своїй ніжній шиї діамантову коштовність. І лише вона вирішуватиме, чи гідна кривава прикраса хоч раз прикрасити її.