Настуся Соловейко - Драконяча відьма, Настуся Соловейко

Даная

Деякий час ми їхали мовчки. Черепус летів над нами, та я відчувала, що йому все ще боляче, його біль передавався й мені, сьогодні він був не такий нестерпний, та все ж.

Чим далі ми від’їжджали від знайомих мені місць, тим холодніше ставало.

Я ніколи не бачила Міжземелля. А тепер, розглядаючи спустошену землю і чорні провали в ній, мене охоплювало дивне відчуття – здавалося, що мені треба злізти з Дейніда і пірнути в один з них. Я трухнула головою, відганяючи ману.

Через деякий час, від мірного покачування я заснула. Розбудив мене грубий тичок, слідом за яким, драконоборець зовсім не лагідно стягнув мене на землю.

– Дивись! – гаркнув він прямо біля мого вуха.

Не розуміючи причину такої люті, я глянула туди, куди вказувала його рука і мої ноги наче приросли до землі.

Певно, ще зовсім недавно, це було густонаселене місто із високими будівлями з вікон яких, зараз валив чорний дим, а проте я не бачила вогню.

Біля високих кованих воріт грудами лежали мертві тіла. Всі вони мали тільки одну рану – розідрані груди.

Мене почало нудити і я відступила, впершись у широкі груди драконоборця.

– Що… що тут сталося? – спитала з жахом.

Чоловік різко схопив мене за руку і повернув лицем до себе, і схилившись до самого мого обличчя заговорив:

– А ти не знаєш? Твої любі сестрички й братики вочевидь побували тут. Не знаєш навіщо? Ммм?

Я несамовито захитала головою.

– Ні! Ні! Я й гадки не маю!

Та варто мені було тільки сказати це, як я пригадала про Криваву стіну, яку бачив Черепус останнього разу і мої очі розширились. І розідрані груди, так, ніби всім цим людям видрали серце!

Драконоборець схопив мене за підборіддя, впиваючись пальцями у плоть.

– Брешеш! – видихнув він – Ти щось знаєш! Кажи зараз же!

– Інакше вб'єш мене? – закричала.

– Ні, інакше ти дізнаєшся чому відьми й відьмаки насправді нас бояться, не через смерть моя люба, а через біль.

Ніби на підтвердження своїх слів, він простягнув до мене другу руку і поклав її мені на серце. Спершу нічого не відбувалося, та потім, мені здалося наче кров скипіла у жилах, а слідом за тим, замерзла і тонкий крихкий лід впивається у кожну клітинку мого тіла. Я відчувала як б'ється магія десь глибоко всередині і тягнеться до руки цього монстра, радісно перетікаючи в його тіло.

А тоді, світло згасло і я потонула у темряві.

Коли прийшла до тями, драконоборець холодно роздивлявся мене, немов я була брудом під його ногами. Невже саме цей чоловік пестив і цілував мене тої ночі, яка зараз ввижалася мені привидом минулого життя?

– Ну, то як, говорити будеш? Чи продовжуємо?

Хотілося плюнути йому в лице, і стерпіти все що завгодно, та я не була такою незламною.

– Я майже нічого не знаю про це, – прохрипіла – коли… – дихати все ще було важко – Коли Черепус літав додому, то побачив навколо Вічера Криваву стіну.

Чоловік звузив очі.

– Це те, що я думаю? Захисна стіна, що постійно потребує жертв? – спитав напружено.

Я могла тільки здивовано розглядати його. Звідки він знає? Ніби читаючи мої думки рудоволосий сказав:

– За стільки років ми багато чого знаємо про ваше плем'я. Та наскільки я пам'ятаю, навіть самі відьми й відьмаки бояться кривавої стіни.

Я кивнула.

– Вставай і пішли. То, навіщо їм стіна?

– Я не знаю.

Я важко піднялася на ноги, мене качало зі сторони в сторону. Він втупив в мене важкий погляд.

– А навіщо твій посіпака літав додому?

– Хотів щось знайти, щоб рикошет від закляття мене не вбив.

– Тоді, біля грота?

– Так.

– І що ж то було за закляття?

Я опустила очі.

– Що проганяє непрошених гостей.

– Он воно як! – тільки й сказав він, й широкими кроками направився до входу у місто, та раптово зупинився.

– І чому ж закляття хотіло вбити тебе, відьмо? – він криво всміхнувся – На скільки мені відомо, таке трапляється тоді, коли ваша смердюча магія не отримує жертву, отже, ти все ж таки хотіла мене вбити? Чи не так?

Я зібгала губи. Що б я йому не сказала – все одно переверне догори дриґом. На моє щастя, драконоборець знову відвернувся і пішов уперед.

Холодний сів мені на плече і прошепотів у саме вухо.

– Роби, що він каже, Даная, поки що, ми не маємо змоги втікти.

– Даная! – гаркнув чоловік і я мало не підскочила – пішли!

Всі вулиці міста були завалені тілами. Запах стояв такий, що я закрила рот і ніс рукавом сукні. Неприродна тиша лякала, а чорний дим, клубочився просто над головою.

Чим далі ми просувалися, тим ясніше я відчувала, як на мене давить магія.

Якщо підійду до самої стіни, то не зможу опиратися, вона просто зжере мене.

– Гей, драконоборець, – крикнула – я не зможу підійти до самої стіни!

Він повернувся до мене вигнувши брови.

– А ближче вже і не треба, дивись!

Чоловік махнув рукою кудись убік.

Повернувши голову, я побачила її. Криваво-червоне марево, здавалося, сягало самого неба, куполом огортаючи Вічер, принаймні ту частину, що я могла бачити. Час від часу на ній з’являлись обличчя з чорними провалами очей й ротів. А ще, я відчула поклик. Такий сильний, що мимоволі зробила крок вперед.

– Йдииии до нас, йдиии сююююди… – пролунало в голові.

– Данаяяяя… – раптово задзвенів знайомий до болю голос – Чому, Данаяяя…

Перед очима виросла струнка фігура і я простягнула до неї руку.

Мене різко трухнуло і я виринула із мороку.

– Ну і слабка ж ти! – проговорив драконоборець випускаючи мене з рук.

І я не могла зрозуміти, чого більше було в його тоні – презирства чи насмішки.

– Що ж, зупинитися тут нам не вдасться. Сподіваюсь, моя леді в змозі продовжити нашу путь?

“Моя леді” з його вуст прозвучало, як образа.

– А в мене є вибір? – втомлено спитала.

– Ні, звичайно ж, вибору нема. Ми рушаємо зараз же.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍