Елізабет Гілберт - Місто дівчат

Він широко усміхнувся:

— То я ще в списку!

Тітка Пеґ запалила цигарку й дала її мені, потім запалила ще одну для себе.

— Над чим ти зараз працюєш у тому своєму Голлівуді?

 — Над різними дурничками. На всьому, що я пишу, можна гордо ставити штамп БЩ — бозна-що. Я вже знудився. Але мені добре платять. Цього вистачає для комфортного життя. У мене ж звичайні потреби.

Тітка Пеґ розреготалася.

— Звичайні потреби. У тебе звичайні потреби. Я в курсі, Біллі, що ти відрікся від земного життя. Скоро ченцем станеш.

— Ти ж знаєш, що я людина зі скромними смаками, — мовив дядько Біллі.

 — Каже той, хто приходить на сніданок одягнутий так, ніби на  лицарську посвяту. Той, що має будинок у Малібу. Скільки там у тебе басейнів, ану нагадай?

— Жодного. Я ходжу плавати до Джоан Фонтейн.

— І що вона з того має?

— Моє приємне товариство.

— О Господи, Біллі, вона ж заміжня. За Браяном. Твоїм другом.

— Я обожнюю заміжніх жінок, Пеґ. Ти ж знаєш. В ідеалі тих, які щасливі у шлюбі. Щаслива заміжня жінка — найвірніша подруга чоловіка. Не хвилюйся, Пеґсі: Джоан — просто моя товаришка. А Браяну Агерну нічого не загрожує від таких, як я.

Я все зиркала то на тітку Пеґ, то на дядька Біллі, то знов на тітку Пеґ, намагаючись уявити цих двох як закохану пару.

Отак і не скажеш, що вони могли бути разом, проте їхня розмова аж іскрила дотепами й гострими слівцями. Кпини, оті ущипливі «ти ж знаєш», нероздільна увага, яку вони дарували одне одному. У тому, що вони були близькі, сумнівів не виникало, але ким вони були в отій близькості? Коханцями? Друзями? Братом і сестрою? Ворогами? Хтозна. Я покинула спроби це з’ясувати і просто спостерігала, як між ними пролітали блискавки.

— Я б хотів трохи побути з тобою, Пеґсі, поки я тут, — сказав дядько Біллі. — Ми так давно не були разом.

— Що то за одна? — запитала тітка Пеґ.

— Хто? Ти про кого?

— Та жінка, яка тебе покинула, що ти аж засумував за мною. Ну ж бо, кажи вже: хто та міс Біллі, яка отак взяла й пішла від тебе?

— Ображаєш. Я думав, ти знаєш мене краще.

Тітка Пеґ мовчки дивилася на нього, чекаючи.

— Ну якщо тобі вже так цікаво, — сказав дядько Біллі, — то її звали Камілла.

— Танцюристка, насмілюся припустити, — мовила тітка Пеґ.

— Ха! А от і ні! Плавчиня! Вона виступає в шоу русалок. Кілька тижнів у нас все йшло серйозно, а потім вона вирішила звернути на іншу стежку в житті й більше не приходить.

Тітка Пеґ розсміялася.

— Все йшло серйозно. Кілька тижнів! Ти взагалі чуєш себе?

— Погуляймо собі, поки я тут, Пеґсі. Тільки ти і я. Нехай ті джазові музиканти помарнують на нас свій хист. Ходімо в ті бари, куди ми з тобою колись вчащали — у ті, що зачиняються о восьмій ранку. Без тебе туди нема чого йти. Вчора я зайшов у «Ель-Морокко» і так розчарувався. Ті самі люди, що й завжди, теревенять про одне й те саме.

Тітка Пеґ усміхнулася.

— Тобі пощастило: живеш у Голлівуді, де завжди цікаво й де завжди теревенять про різне! Ні, ні, ні. Нікуди ми не підемо, Біллі. Я вже не така витривала. Та й стільки пити я більше не можу. Ти ж знаєш.

— Та невже? Ти хочеш сказати, що ви з Олів не напиваєтеся разом?

— Я розумію, що ти жартуєш, але раз ти вже спитав, то я відповім — ні. Тепер усе по-іншому: я намагаюся напитися, а Олів намагається не дати мені цього зробити. Мені так підходить. Не знаю, що їй з того, але я дуже рада, що вона мене пильнує, як та сторожова собака.

— Послухай, Пеґ, дай хоч допоможу тобі з виставою. Ти ж знаєш, що оцій купі сторінок до сценарію як до неба рачки, — дядько Біллі постукав наманікюреним нігтем по нещасному записнику містера Герберта. — Так само ти в курсі, що Дональд ніяк не зможе зліпити з цього сценарій, хоч як старатиметься. Ну не витисне він його з себе. Дай мені засісти за нього зі своєю друкарською машинкою і великим синім олівцем. Ти ж знаєш, що в мене вийде. Зробімо з цього чудесну виставу. Даймо Едні роль, гідну її таланту.

— Цить, — тітка Пеґ затулила лице руками.

— Ну ж бо, Пеґ. Ризикни.

— Тихо, — сказала вона. — Я щосили намагаюсь подумати.

Дядько Біллі замовк і став чекати.

— Я не можу тобі заплатити, — врешті глянула на нього тітка.

— Я вмію бути багатим і при цьому ні від кого не залежати, Пеґ. Цей талант у мене був завжди.

— Ти не можеш володіти правами на те, що ми тут ставимо. Олів цього не потерпить.

— Забирай їх усіх собі, Пеґ. Може, тобі навіть вдасться заробити на цій затії мішок грошей. Слухай, дай мені тільки написати для тебе сценарій, і якщо він вийде такий блискучий, як я собі задумав, ти заробиш стільки грошей, що твоїм нащадкам більше ніколи не доведеться працювати.

— То хіба напишеш на папірці, що не сподіваєшся нічого на цьому заробити. Олів наполягатиме. І ставити виставу нам доведеться, виходячи з мого бюджету, а не з твого. Я не хочу знов мати діло з твоїми грошима. Це завжди закінчується погано. Ось такі мої правила, Біллі. Інакше Олів не дозволить тобі тут тинятися.

— Хіба то не твій театр, Пеґ?

— У принципі, так. Але без Олів я не дам ради. Ти ж знаєш. Вона незамінна.

— Незамінна, але набридлива.

— Може, й так, а от ти — якраз навпаки. Олів мені потрібна. А ти — ні. І в цьому ви завжди відрізнялися.

— Ох уже та Олів! Олів і її довговічність! Я ніколи не розумів, що ти в ній побачила. Хіба те, що вона біжить задовольняти кожну твою примху. Напевно, це тобі подобається. А від мене ти, я так розумію, відданості не дочекалася. Ту Олів, як шафу, з місця не зрушиш. Тільки вона мені не довіряє.

— Так-так. Усе, що ти кажеш, — чиста правда.

— Ні, ну справді, Пеґ, — я не розумію, чому та жінка мені не довіряє. Я ж дуже, дуже, дуже надійна людина.

— Що більше тих «дуже», Біллі, тим ненадійнішою людиною ти здаєшся. Ти ж це знаєш, правда?

Дядько Біллі засміявся.

— Знаю, знаю. Але ж і ти, Пеґ, добре знаєш, що я можу нашкрябати цей сценарій лівою рукою, а