Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

облетіла весь світ; тисячі міст, задубілі від жаху, миттєво освітилися яскравими вогнями ілюмінацій. Коли я стояв на краю ями, про загибель марсіан було вже відомо в Дубліні, Единбурзі, Манчестері, Бірмінгемі. Люди плакали і кричали з радощів, кидали роботу, обнімалися і потискали один одному руки; поїзди, що йшли до Лондона, були переповнені вже у Крю. Церковні дзвони, що мовчали два тижні, калатали по всій Англії, люди на велосипедах, схудлі, розпатлані, носилися по путівцях, кричачи, повідомляючи виснаженим, зневіреним біженцям про неочікуваний порятунок. А їжа? Через Ла-Манш, Ірландським морем, через Атлантику поспішали до нас на допомогу кораблі, навантажені зерном, хлібом і м’ясом. Здавалося, всі судна світу прагнули потрапити до Лондона. Про все це я нічого не пам’ятаю. Я не витримав випробування, і мої розум затьмарився. Отямився я в будинку якихось добрих людей, які підібрали мене на третій день; я бродив вулицями Сент-Джонс-Вуда в повній нестямі, кричачи і плачучи. Вони розповідали мені, що я співуче викрикував безглузді слова: «Остання людина, що залишилася в живих, ура! Остання людина, що залишилася в живих!»

Обтяжені власними турботами, ці люди (я не можу назвати їх тут на ймення, хоча дуже хотів би подякувати їм) не покинули мене напризволяще, прихистили і надали допомогу.

Ймовірно, вони дізналися дещо протягом тих днів, коли я лежав без пам’яті. Коли я отямився, вони обережно повідомили мені все, що їм було відомо про долю Лезерґеда. Через два дні після того, як я потрапив в пастку в руїнах будинку, він був знищений разом з усіма жителями одним з марсіан. Марсіанин змів місто з лиця землі без жодного приводу — так хлопчисько розоряє мурашник. Я був самотній, і вони були дуже уважні до мене. Я був самотній і вбитий горем, і вони сумували разом зі мною. Я залишався у них іще чотири дні після одужання. Весь цей час я відчував невиразне бажання, яке дедалі посилювалося, — поглянути ще раз на те, що залишилося від колишнього життя, яке здавалося мені таким щасливим і світлим. Це було безрадісне бажання справити тризну по своєму минулому. Вони відмовляли мене. Вони щосили намагалися змусити мене відмовитися від цієї ідеї. Але я не міг більше опиратися непереборному потягу; обіцяючи повернутися, я зі сльозами на очах попрощався з новими друзями і побрів вулицями, які нещодавно були такими темними і пустельними. Тепер вулиці стали людними, подекуди навіть були відчинені магазини; я помітив фонтан, із якого била вода.

Я пам’ятаю, яким глузливо яскравим здавався мені день, коли я сумним паломником вирушив до будиночка у Вокінгу; навколо кипіло, відроджувалося життя. Всюди було так багато людей, рухливих, діяльних, і не вірилося, що стільки загинуло... Потім я помітив, що обличчя перехожих жовті, волосся розпатлане, широко розплющені очі блищать гарячково і майже всі люди одягнені в лахміття. Вираз на всіх обличчях був однаковий: або радісно-жвавий, або дивно зосереджений. Якби не вираз очей, лондонців можна було б прийняти за натовп бродяг. У всіх парафіях роздавали хліб, надісланий французьким урядом. У небагатьох уцілілих коней із-під шкіри проступали ребра. На всіх вулицях стояли виснажені констеблі з білими значками. Слідів руйнування я майже не помітив, поки не дійшов до Веллінгтон-стрит, де червона трава ще піднімалася по підвалинах моста Ватерлоо.

У самого моста я помітив аркуш паперу, приколотий сучком до червоної трави, — цікавий гротеск того надзвичайного часу. Це було оголошення, що вийшов перший номер «Дейлі мейл». Я дав за газету почорнілий шилінг, який виявився в моїй кишені. Газета була майже вся в прогалинах. На місці оголошень, на останньому аркуші, було звернення до читачів. Я не дізнався нічого нового, крім того, що огляд механізмів марсіан протягом тижня дав дивовижні результати. Між іншим, повідомлялося — в той час я не повірив цьому, — що «таємницю повітроплавання» розкрито. Біля вокзалу Ватерлоо стояли три готові до відходу потяги. Наплив публіки, втім, вже ослаб. Пасажирів було небагато, та й я був не в такому настрої, щоб заводити розмову. Я зайняв ціле купе, схрестив руки на грудях і похмуро дивився на освітлені сонцем картини жахливого спустошення, що миготіли за вікнами. Відразу після вокзалу поїзд перейшов на тимчасовий шлях; по обидва боки полотна чорніли руїни будинків. Лондон був засипаний чорним пилом, який іще не зник попри два бурхливі дощові дні. У Клепхема на пошкодженому полотні пліч-о-пліч із землекопами працювали сотні клерків, що залишилися без роботи, і потяг перевели на поспіхом прокладений тимчасовий шлях.

Вигляд околиць був похмурий, дивний; особливо постраждав Вімблдон. Волтон завдяки уцілілим сосновим лісам здавався менш зруйнованим. Вендл, Моул, навіть дрібні річечки поросли червоною травою і здавалися наповненими чи то сирим м’ясом, чи то нашаткованою червоною капустою. Соснові ліси Серрею виявилися занадто сухими для червоної трави. За Вімблдоном на городах виднілися купи землі навколо шостого циліндра. Щось копали сапери, навколо стояли цікаві. На жердині майорів британський прапор, весело поплескуючи під ранковим вітром. Городи були червоні від трави. Очам боляче було дивитися на цей червоний простір. Було приємно перевести погляд від мертво-сірого і червоного кольору до блакитно-зелених тонів східних пагорбів.

На станції Вокінг залізничне сполучення ще не було відновлено; я вийшов і попрямував до Мейбері повз те місце, де ми з артилеристом розмовляли з гусарами, і те місце, де я під час грози побачив марсіанина. З цікавості я звернув убік і побачив у червоних заростях свій перекинутий і розбитий візок поряд із побілілим, обгризеним кінським скелетом. Я зупинився й оглянув їх... Потім я пройшов сосновий ліс; зарості червоної трави подекуди доходили мені до шиї; труп хазяїна «плямистої собаки», ймовірно, вже поховали: я ніде не знайшов його. Проминувши військовий коледж, я побачив свій будинок. Якийсь чоловік, що стояв на порозі свого котеджу, гукнув мене на ймення, коли я проходив повз.

Я поглянув на свій будинок з невиразною надією, яка відразу ж згасла. Замок був зламаний, і двері відчинялися і хлопали на вітрі. Вікно мого кабінету, з якого ми з артилеристом дивилися тоді на світанку, було відчинене, фіранки в ньому майоріли. Відтоді ніхто не зачиняв вікна. Зламані кущі залишилися такими самими, як у день моєї втечі, майже чотири тижні тому. Я зайшов до будинку, він був порожній. Килимок на сходах був збитий і потемнів у тому місці, де я сидів, промокнувши до кісток під грозою, в ніч катастрофи. На сходах залишилися сліди брудних ніг. Я пішов по цих слідах до свого