Стефані Берджіс - Дракон із шоколадним серцем

і мені перехоплювало дух. Груди мало не вибухали від цілого виру емоцій — таких суперечливих, що я навіть не годна була сказати, яка з них найсильніша. Але ні в кого з людей навколо мене такої проблеми, схоже, не було. Люди просто були пойняті жахом.

Мені майнуло, що, може, треба пояснити їм, що під мостами ховатися не варто. По-перше, дракони були ще дуже далеко, щоб швиргати в них полум’ям. По-друге, коли дракони нарешті наблизяться до міста, мости нікому з людей не зарадять. Значно розумніше було б, якби всі ці боягузи поки що лишалися на вулицях, тішились красою рідного міста, поки в них ще була така змога, і насолоджувались, можливо, останніми хвилинами свого життя. Але передбачити, як люди відреагують на слушну пораду, завжди було складно, а мені й без того клопоту вистачало, адже я мусила все це місто захистити.

— Це ж не дорога до палацу, так? — спитала я в Сілке, коли вона швидкою ходою вела мене крізь хаос захаращеної каретами вулиці Другого району. Половина мешканців — чи принаймні всі, кому не бракувало статків на те, щоб свого часу придбати екіпаж, — схоже, намагалася накивати п’ятами з міста. Тут була страшенна тягучка, морди коней фактично впиралися в задки екіпажів, що застрягли попереду. Зусібіч горлали один на одного візники, а гарно вбрані чоловіки й жінки визирали з віконець карет, і собі додаючи галасу. На колінах у них громадилися масивні валізи. Люди були так само налякані, як і коні.

— Палац? А нащо нам туди? — Сілке ухилилася від чергового запряженого в карету коня, рвучко сахнувшись до тротуару попереду мене. Кінь позадкував, злякано заіржавши, візник обурено загорлав — то було достеменно щось образливе, але я не зрозуміла, що саме. Сілке зневажливо махнула рукою в його бік, а я зупинилася й витріщилася на коняку.

— Ви б усе одно вперед не проїхали! — гукнула Сілке візникові. — Тут ніхто не проїде! І нема чого лаятись!

Потім вона схопила мене за руку й гайнула в просвіт між двома крамницями, що маяли попереду. Між двома нефарбованими стінами виявився лаз, такий тісний, що ми удвох насилу протиснулися до вузенького провулка. Посередині пролягав жолоб, від якого нестерпно смерділо.

— У палаці не лишилося жодного цабе, — пояснила мені Сілке, поки ми квапилися цим смердючим провулком, намагаючись не втрапити до брудного струмка по центру. — Король і кронпринцеса ніколи там не лишаються, щойно нависає загроза. Вони всі сидітимуть у ратуші, разом із лорд-мером і Таємною радою короля. Це як магістрат, тільки вони контролюють цілу країну. А, і ще головнокомандувач армією також там буде. Це вони про людське око вдають, ніби працюють разом. Утім, коли йдеться про війну, останнє слово за королем.

Людці. Їхні правила назавжди залишаться для мене цілковитою нісенітницею.

Однак принаймні в мене, схоже, буде нагода зустрітися з людиною, яка так уперто намагалася зруйнувати «Шоколадне серце», ще відколи я вперше з’явилася в Драхенбурзі. Я загрозливо вискалилася від самої думки про лорд-мера й устромила короткі людські нігті в долоню, наче пазурі.

— Але ні на кого не кидайся! — мовила Сілке, навіть не глянувши на мене. — Затям: говоритиму я.

— Гм.

Я не була проти, щоб вона говорила, принаймні з тими людьми, що трапляться нам на шляху. А от щодо кидатися — то жодної обіцянки давати не збиралася. Ніхто не може безкарно загрожувати моїй скарбниці!

— Гаразд, — видихнула Сілке й вивела мене на інший бік провулка, просто на широчезний майдан. — Схоже, усі вже тут.

Масивна будівля із сірої цегли здіймалася на віддаленому кінці майдану. Вона була прикрашена вирізьбленими ґаргульями, які «повзли» вздовж нескінчених дужних вікон. Напевне, архітектор сподівався, що його витвір вражав, але, як на мене, ця будівля здавалася якоюсь неоковирною й надміру розцяцькованою, наче той піжонський торт, із яких завжди кепкувала Марина. Вона казала, що справжні кухарі переймаються смаком, а не зовнішнім виглядом.

Проте навіть мені довелося визнати, що будівля була величезна. Високі загострені кам’яні вежі пнулися вгору з кожного її кута. Центральна вежа була найвища, і на самісінькій її верхівці був величезний дзиґар. Я бачила цю башту з годинником уже сотню разів, її було видно з будь-якого куточка Драхенбурґа… і зараз, коли мій погляд зупинився на ній, у голові нарешті виник остаточний план, такий чіткий і бездоганний, як будь-який із Марининих рецептів. Певна річ, навіть найліпші рецепти не зарадять, якщо до них візьметься кухар-нездара. Але…

З верхівки цієї башти все було видно. І саме людину, яка там стоятиме, першою побачать дракони.

— Чудово, — звернулася я до Сілке й показала на вежу з дзиґарем над нашими головами. — Усе, що мені треба, — це потрапити туди, нагору.

— Та невже? — зітхнула Сілке. — Що ж, щасти тобі з цим задумом… — Вона стиснула мою руку й тицьнула в бік майдану перед будівлею, де юрмилися люди в чорно-червоних одностроях. Усі вони мали зброю, яка виблискувала на сонці. — Бо спочатку тобі доведеться пройти повз них.

Розділ двадцятий

Я похмуро дивилася на лави виструнчених чоловіків в одностроях. Щонайменше сотня — усі озброєні до зубів — заступала нам шлях.

— І що вони тут роблять?

— Найімовірніше, захищають королівську родину й Таємну раду… — Сілке закусила нижню губу й насупилася. — Я знала, що тут буде почесна варта, але не очікувала, що вояків буде аж стільки. Мабуть, члени Таємної ради планують відсидітися в ратуші, якщо почнеться облога. Напевне, це буде остання лінія захисту міста. За цими кам’яними мурами королівська родина й лорд-мер будуть у безпеці.

— У безпеці? — форкнула я зневажливо, точнісінько як Марина. — Вони що, справді вважають, ніби дракони не зможуть підпалити камінь?

Очі Сілке раптом розширилися й стали просто величезними.

— А що, зможуть?

Я знизала плечима.

— Ми ж говоримо про драконяче полум’я, а не про коминок на кухні…

— Але… ні, не зважай. — Сілке розправила плечі. — Згодом тобі доведеться пояснити, звідки ти все це знаєш. Проте зараз… — Вона суворо глянула на мене. — Кулаки не стискати. В очі нікому не дивитися. Затям, ти звичайна покоївка, яка працює на когось на кшталт цієї жахливої Ґрети. Ти знаєш, як воно. Голову схили… і гайда!

Вона вхопила мою руку й рушила вперед, потягнувши мене за собою.

Але не встигла Сілке ступити й п’яти кроків, як її гукнули.

— Агов, ви! — Солдат, який на вигляд був не старший за Дітера, заступив нам шлях, витягаючи меч. — Що це