Данило Борисович Яневський - Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича, Данило Борисович Яневський

Склад на 1 квітня 1945 р.: 1-ша, 16-та, 38-ма армії, 8-ма повітряна армія, 1-й Чехословацький армійський корпус, численні артилерійські, танкові, саперні, гірські, протиповітряні полки, бригади, батальйони. Чисельність його «на око» оцінити не беруся, але, гадаю, це біля пів-мільйона вояків. Командувач 1945–1946 рр. — уродженець Луганщини, генерал армії, Герой Радянського Союзу А. Єрьоменко (1892–1970 рр.). Сфера відповідальності: Закарпатська, Станіславська, Тернопільська, Чернівецька області та частина Кам’янець-Подільської. 6 травня 1946 р. обидві округи було об’єднано в єдину Прикарпатську БО.

Гадаєте це всі збройні сили, які мали забезпечити «друге пришестя» совєтів на західноукраїнські землі? Помиляєтесь! На територію краю завели шість дивізій досвідчених професійних карателів та охоронців: 9-ту, 59-ту, 62-гу, 64-ту, 81-шу, 82-гу стрілецькі дивізії внутрішних військ (СД ВВ) НКВС. Плюс 10-ту та 32-гу СД ВВ по охороні залізничних споруд, а також 6-ий, 10-ий, 12-ий окремі стрілецькі полки ВВ[122]. «Середньозважена» чисельність одної такої СД — 14,5 тис. солдатів та офіцерів. Загалом, це майже 125 000 професійних карателів. Головна їх місія — зачистка тилу Червоної Армії та війна проти цивільного населення на окупованих територіях. Це — щонайменше 10 % від їх загальної кількості. Всього в СРСР цих дивізій було 86 — з порядковими номерами від 1 до 82, плюс Махачкалінська, Особлива, Сталінградська та Тбіліська[123].

Цього було замало. Ударними темпами заходилися створювати структурні підрозділи, які спеціалізувалися б на боротьбі з повстанцями та цивільним населенням. 2 грудня Нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія повідомляє Хрущова про організацію у Львові та Дрогобичі «спеціальних других відділів» НКДБ «по боротьбі з оунівським та польським націоналістичним підпіллям». За наявними відомостями, Львівську, Дрогобицьку, Станіславівську та Тернопільську області (за термінологією підпільників це — «Західні Українські Землі») було поділено на 132 адміністративних райони (окрім міських). Упродовж зими, — вказують укладачі 33-го тому «Літопису УПА», — тобто упродовж 4 місяців, кожне село скуповувало 40 бійців НКВС[124]. Якщо взяти до уваги, що середній адмінрайон налічував 25 сіл, то в підсумку ми отримаємо на 3 300 сіл 132 тис. бійців НКВС.

Цього також виявилося недостатньо. ТІ грудня постановою Оргбюро ЦК КП(б)У з метою війни проти збройного підпілля по всіх областях УРСР «додатково добираються» 1 586 осіб із числа співробітників НКДБ та НКВС, «переважно чоловіків, фізично здорових і володіючих українською мовою»[125].

Першочерговий і найголовніший спосіб упокорення завойованих удруге територій — примусова виїмка дивом уцілілих молодих чоловіків. З лютого 1944 р. політвідділ штабу 13-ї армії І Українського фронту доповідає «нагору»: в січні мобілізовано 21 135, в т. ч. «в районах Західної України» — 5 381 особа, у лютому, відповідно, 9 591 та 8 240, «всього мобілізовано за січень місяць по 12 лютого 1944 р. — 30 726 осіб. У тому числі в районах Західної України — 14 621 особа», в тому числі — 10 676 українців, решта — поляки, чехи, словаки, білоруси. 29 серпня Станіславівський обком рапортує Хрущову: станом на 10 червня — «призвано та відправлено до РККА» — 28 526 осіб, «взято на облік військовозобов’язаних» 1908–1926 рр. — 61 551 особу, від 6 серпня в області почалася мобілізація всіх «військовозобов’язаних» до 35-річного віку. Окремим рядком відзначено: «серйозною перешкодою у справі вдалого проведення мобілізації є посилення терористичної діяльності націоналістичних банд» і масовий бойкот призову до Червоної Армії з боку населення. Так, станом на 21 серпня із 30 268 призначених до мобілізації, не з’явилося 15 303. До слова, приклади «посилення терористичної діяльності націоналістичних банд» займають 8 сторінок 4-го тому «Літопису УПА». Дрогобицький облвійськкомісар повідомляє (станом на 31 серпня): «наявність ресурсу» — 59 196 осіб 1926–1928 рр., «мали з’явитися» — 57 339, «з’явилося» — 48 421 (81,9 %), мобілізовано — 24 454 особи[126].

Ще один спосіб війни з місцевим населенням — тотальне озброєння нових господарів. 10 травня Політбюро ЦК КП(б)У видає постанову про розподіл 3 000 (з 4 000 отриманих від НКВС пістолетів «ТТ») «для озброєння партійно-господарського активу, який працює в західних областях УРСР». Зброю мали видати партійним, радянським і комсомольським працівникам — від секретарів обкомів до керівників районних пошт і шляхових відділів. 18 серпня 1944 р. Постановою ПБ ЦК КП(б)У всі 3 000 особового складу «Української партизанської дивізії ім. Двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака», тобто найдосвідченіших та той момент у СРСР фахівців із партизанської, антипартизанської та диверсійної війни, передано до НКВС УРСР для «використання її, в першу чергу, для якнайскорішої ліквідації націоналістичних банд».

Саме з цією метою прискореними темпами створили мережу донощиків/інформаторів/сексотів. Станом на 1 серпня 1945 р. ця сітка НКВС нараховувала 1 ООО «інформаторів», 164 агенти, 8 резидентів. Додатково, лише за серпень того року, завербували 22 резиденти, 115 агентів, 1 326 «інформаторів». Загалом, на 1 вересня, «у складі агентурно-інформаційної сітки» нараховувалось 29 резидентів, 244 агенти та 2 177 «інформаторів»[127].

Важливою частиною і достеменно злочинною — як з точки зору міжнародного, так і радянського «права» — була діяльність «легендованих» під УПА спецзагонів МДБ. Засилання агентів «під прикриттям» до націоналістичного підпілля почали не пізніше 17 серпня 1943 р.[128] Але про цю діяльність НКВС трохи згодом.

Що могла протиставити УПА? А ось що. Сотня під командуванням Степана Стебельського «Хріна» (та сама, яка здійснила вдалий напад на конвой генерал-полковника Червоної Армії, заступника міністра оборони комуністичної Польщі Свєрчевського) «до кінця серпня 1944 р.» нараховувала «75 озброєних та вишколених людей». У березні 1947 р. на трьох командирів УПА — «Віра», «Хріна» та «Стаха» — за радянською оцінкою, припадав підрозділ у 120 бійців[129].

1944 рік. ОУН, УПА та німці

Для німецької окупаційної адміністрації це час розпаду, евакуації, примусового вивозу на територію Райху всього, всіх, що і кого можна було вивезти. Оскільки ця тема далеко виходить за межі вивчення генези й діяльності УПА, остільки надам лише загальний, можна сказати, навіть дискретний абрис цієї теми.

Насамперед, треба наголосити на масштабах гуманітарної трагедії населення цих теренів, яке вижило. За даними, які є в розпорядженні Українського Національного Музею в Чикаго і які доступні будь-якому дослідникові, з території сучасної України відійшли на захід сотні тисяч цивільних. Лише у 83 таборах переміщених осіб (DP Camps) і