Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

Він зняв капелюха і витер хустинкою чоло, яке попри холодний ранок, блищало від поту. 

Я, втім, не поспішав радіти. Те, що поїзд був на станції, — ​це, звісно, добре. Відомостям Кацмана справді можна довіряти. Але правдивою радістю для мене буде поява аеропланів, а далі — ​успішна атака й щасливий відліт. 

Минуло ще дві години. Ми добряче зголодніли й промерзли. Я потроху почав миритися з тим, що ніякої атаки не буде. Моєму повідомленню не повірили або ж Фаунтлерой вирішив, що пілотам не варто ризикувати заради такої цілі. Гра, мовляв, не варта свічок. 

Я вкотре підніс до очей далековид. На пероні панував лінивий спокій. Червоноармійці, вмостившись хто де, беззвучно теревенили, грали в карти або просто спали, вмостившись на чім попало. Вдалося навіть розгледіти машиніста, який, визираючи з кабіни локомотива, неспішно курив, то підносячи до рота цигарку, то опускаючи її вниз. 

Мені врешті урвався терпець. 

— Що ж, якщо в Полонному вирішили відпустити цей поїзд, то ми нічого не вдіємо, — ​знервовано сказав я. — ​Ходімо звідси, Кацмане. Підхопити застуду можемо й в іншому місці. 

Звівшись на ноги, я рушив туди, де, пригадувалось, було найближче село, але Кацман слідом не пішов. Я здивовано озирнувся й побачив, що той прикипів поглядом до небокраю. Удалині, над свіжозеленим полем і на тлі ясного неба виднілися чотири ледь помітні чорні цятки. Трохи згодом до нас долинув шум двигунів. 

У далековид я побачив кілька знайомих «Альбатросів» й один «Бранденбург». Хотілося, звісно, знати, хто з пілотів провадить ці аероплани, однак з’ясувати це в мене не було ані найменшого шансу. Та й зрештою, чи мало це хоч якесь значення? Важливішим було те, що літаки стрімко наближалися, а на сонній станції ніхто не поспішав хоч якось реагувати. Червоні, здавалось, до останнього не вірили, що їх можуть атакувати згори. Навіть тоді, коли, угледівши аероплани, посхоплювались на ноги, вони, мов заціпенілі, дивилися на них, не піднімаючи назустріч карабінів. З ясного квітневого неба доти лилося тільки проміння весняного сонця й мелодійне щебетання птахів. А вже за кілька хвилин звідти посипався смертоносний свинець з 8-міліметрових «Шварцлозе», закріплених по два перед кожним пілотом. 

«Альбатроси» здіймалися вгору, як на моє око, десь на метрів вісімсот, і звідти по-яструбиному падали вниз, без упину стрекочучи кулеметами й за лічені секунди перетворивши перон і валку з фурманками на криваве місиво з людських і кінських тіл. Коли до землі залишалося не більше ста, а то й п’ятдесяти метрів, аероплани знову здіймалися вгору, щоб набрати висоти для нової атаки. 

Ніхто з артилеристів так і не дістався зеніток, що стояли на вагонних платформах і завданням яких було захищати вантаж саме від таких атак. Тому «Бранденбург», описавши коло, безперешкодно пронісся над поїздом і скинув з утроби свою єдину бомбу, цілячись, як мені здалося, в локомотив. Бомба, однак, упала значно правіше й одразу вибухнула, рознісши ні в чому не винний двірець. 

Тим часом поїзд потроху почав рушати. Схоже, машиніст вирішив рятувати вантаж самотужки, більше не сподіваючись на численну охорону, яка виявилась цілковито бездарною. Тієї ж миті повернулися «Альбатроси», розстрілюючи з кулеметів тепер вже кабіну локомотива. Невідомо, чи зупинили б вони рух цього важезного складу, якби один з вагонів раптом не вибухнув. Схоже, в ньому перевозили динаміт і вистачило кількох попадань із кулеметів або, що ймовірніше, декількох іскор з палаючого двірця, аби вагон злетів у повітря. 

Експлозія була такою сильною, що двигтіння землі відчули навіть ми з Кацманом. Мені раптом стало тривожно за пілотів, бо здалося, що вибухова хвиля такої потужності здатна дістати їх навіть на висоті. Аероплани і справді хитнуло, але всі вони зуміли тієї ж миті знову набрати висоту. 

Збоку червоних нарешті залунали постріли. Десяток тих, хто вціліли й зібралися з духом, намагалися поцілити в літаки з карабінів. Запрацювали навіть два «Ландери», проте полум’я, яке перекидалося з одного вагона на інший, швидко зігнало стрільців із платформ. 

У літаків тим часом закінчувалось паливо, і вони, зробивши над станцією останнє коло, ніби милуючись виконаною роботою, вирушили назад убік Полонного. 

Увесь цей час ми з Кацманом нервово виривали далековид один в одного з рук, і мені здалося, що милуючись тим пеклом, яке залишили після себе пілоти, він тихо промовив: 

— Це вам за Сару, сучі сини… 

Аероплани ще двічі поверталися до Чуднова, проте залишатися й спостерігати ставало небезпечно. Червона кавалерія і сполохані коні з обозу розсипалися в різні боки, як розлита ртуть. От-от хто-небудь помчить і в наш бік. Урятуватися від озвірілих більшовицьких солдатів, засліплених люттю і страхом, було б нелегким завданням. 

Ми повернулися в село, де перечекали до вечора, а з настанням темряви трухлявою підводою, в яку було запряжено ледь живу клячу, вирушили до Житомира. Кращого транспорту тут було не знайти хоч за всі гроші світу. 

Вішки тримали по черзі. І доки один спав, інший пильнував дорогу й заспокоював коня, який тривожно фиркав і тріпав головою, зачувши в темряві який-небудь сторонній звук: крик нічного птаха чи навіть кумкання жаби на темному болоті. 

На світанку бідолашна тварина ледве тягнула ноги і, порадившись, ми з Кацманом вирішили зупинитись, щоб дати їй бодай короткий спочинок. Попереду засіріла одинока хата. Схоже, ми наближались до якогось села. 

— Кацман пропонує зупинитися там, — ​почув я збоку слова фотографа. — ​Думаю, у господаря знайдеться оберемок сіна для нашого Буцефала. Та й нам самим не завадить хоч ненадовго прилягти на рівну поверхню. 

Він озирнувся і з ненавистю глипнув на купу ганчір’я, що застеляло дно нашої кривуватої підводи. Спати там і справді було суцільною мукою. Краще вже сидіти, тримати вішки та дивитися на кінський зад і непевну дорогу перед собою. 

Я нерішуче запротестував: 

— Краще зупинитись просто неба. Нам не можна потрапляти на очі навіть селянам. 

Кацман відмахнувся. 

— Селянин зараз такий збідований, що за рубля мовчатиме, як риба. А за два радше скаже, що бачив пророка Іллю, ніж двох підозрілих подорожніх. 

Я не мав сил на суперечку. Кості нестерпно боліли, а шлунок звело від голоду. У такі миті, як ніколи, я відчував, що вже добряче немолодий. До горла підкочувалась лють і якась дивна образа — ​почуття мені досі незнане. Образа на Бога, на світ довкола і на себе самого. Наче і справді когось можна було звинуватити в тому, що мені вже не двадцять, не тридцять і навіть не сорок. 

Ми зупинились на чималій відстані від хати, прив’язали коня до кривої, але квітучої яблуні, й обережним кроком рушили на подвір’я, оточене плетеним тином. Про всяк випадок не заходили через хвіртку, а, переступивши через цю невисоку огорожу, підкралися до вікна з протилежної сторони, де стояла похилена дощата клуня. Вікно було темне, і роздивитися будь-що всередині ми не змогли. Зате добре почули звуки, що долинали