Ельфріда Елінек - Хіть, Ельфріда Елінек

сподіваються знайти свою солодку часточку: головне — бути там, де всі! І виливатися в казан долини з якнайбільшої висоти, якнайвиразніше впадаючи в око і якнайприємніше. Щоправда, від очей їхнього начальства вони воліли б сховатися, коли ні з того ні з сього просто перед ними виростає їхній шеф і гуде, як пропановий пальник. Яка краса, така приємна блакитна куртка з каптуром, підбитим хутром, а з під неї визирає светр, червоний, немов щоки, яскраво-червоні від ляпасів! Ми готові спокуситися й забути про те, що нам ніщо до ладу не пасує — ні наш торс до наших стегон, ні наша голова до наших ніг, ніби ми, кожна частина сама по собі, належимо різним людям. (Так-бо ми складені, зрілі жінки. Дорогою ми якось розгубили свої форми, так, тепер в нас не закохаєшся!) А люди ці, своєю чергою, страх як відрізняються одне від одного, і подібна відмінність відома тільки нижчим верствам суспільства, що зазнають принижень. Погляди наші прив’язані до скорботних пам’ятних хрестів край гірськолижної траси, але ми споряджені люксусово. Унікальне видовище!

Раби й рабині спорту скупчилися групками, галасують, курять і вихлюпують себе до дна. Їм майже нема чого сказати одне одному тут, на лижній станції біля підніжжя гори, де вони об’якорилися з посмішкою на вустах. Усі їхні враження пов’язані із принципом — їсти, щоб жити! Про їжу вони й розмовляють. Феєрверком своєї балаканини вони освітлюють себе й землю навколо набагато яскравіше, ніж ті, кому треба цю землю обробляти. Туризм — гарантія нашого добробуту! Вони збирають розкидані там і сям речі, а сніг пригинає до землі гілки дерев. Різке світло, якого не відчуваєш під нейлоновим одягом, пробиває собі шлях у гарних заметах, у снігу, який спочиває на тому, що колись було лугом і насичувалося водою. Тепер воді не просочитися в землю. Ми витоптали її й покрили лаком наших стрімких лиж. Кожен із цих людей підозрює себе в тому, що саме він — найкращий лижник на крутому схилі, а виходить, життя їхнє знайшло вдалий кінець. Узимку, коли землі треба спати, її будять голосними лементами. Обличчя їхні породжують шум. Люди за кілька секунд долають відстань, відміряну їм, розбігаються схилами, на яких вони не відчувають уже ні даху над собою, ні ґрунту під ногами. Летять униз безневинні діти. Давайте не будемо більше влазити в наше оригінальне пакування й без потреби розставляти ноги ширше, ми-бо навчилися бездоганного паралельного польоту! Ми можемо заткнути за пояс чемпіона світу, це стосується й наших лиж, що залишають борозну, цілком порівнянну з нашими розмірами. День нівроку. Молоді люди оголюють голови. Сніг падає на них, але нема чого боятися, він до них не прилипне. Австрійська спілка гірськолижників не боїться наших душ, вона міцно охоплює наші кінцівки, уражені самолюбством, і тягне нас стрімголов униз. На наші стегна вона накладає нові пов’язки, і взимку наступного року ми знову приїдемо сюди й проб’ємося далі й вище! Сподіваємося, що нас не ганятимуть, як набридливих мух, через брак снігу!

Ми струменіємо в долину, наче піщини у величезних годинниках світу. Гострі облямівки, що їх нам не раз намагалися згладити, ріжуть наст, розпанахують сніг, на якому знаки й малюнки поєднуються в одне ціле: всі проти всіх на цьому білому святковому покривалі, на яке ми висипаємо себе, немов крупиці бруду. Майже все тут належить Австрійському управлінню лісового господарства, а залишок, солодкий нектар у кілька тисяч гектарів, — власність шляхетських родин та інших домовласників, яким належить тартак і які пов’язані міцною, довгостроковою, скріпленою кров’ю угодою з паперовою фабрикою. Крісла підйомника — у них сказане ненароком набуває свого значення! Чудово. Всі ми хочемо змін, вони приносять із собою тільки добре, і гірськолижна мода з кожним роком змінюється на краще. Земля похапцем приймає спортсменів і спортсменок, батько не бере їх на руки, коли вони втомлюються, але от з’явилася жінка, дружина директора паперової фабрики: підійдіть ближче, якщо ви ще можете рухатися на ваших підпірках, я впевнена — з вашого рота відразу проллється назовні трохи світла!

Міхаель сміється, і сонце міцно тримається за нього. За кілька десятиліть ця місцевість змінилася настільки, що приймає лише корисних для неї людей. Селяни тепер марні, і вони сидять удома перед телевізором. Тривалий час вони були похмурими рятувальниками цієї країни й грубіянили аграрним кооперативам, але все це в минулому. Так, зміни, зміни — це нова сукня, що наповнює заздрістю наших сусідів і заповнює нічні бари до меж їхньої місткості. Ми в нашому різнобарвному одязі стали їстівними, коли лежимо в околишніх лісах з переламаними кістками на дошках, які колись обгризали дикі звірі, а сьогодні під впливом гострого болю вони означають для нас увесь світ. А проте, ми бажаємо бути дикими! Голосно кричати, так, що нас далеко чутно й нас лякаються лавини, в яких ми зберігаємо себе. Якщо одного разу випустимо на волю почуття. Піднятися над собою й сісти на виступ скелі! А гора плюється кам’яними осипами в людей, які втратили обережність. Тутешні місця такими людьми нині тільки й годуються, і в питних закладах повно народу, що припадає нам до смаку.

Жінка думає, — і вона помиляється, як ми блукаємо нашими рідкими лісами, — що вчора вона накинула на парубка страшенно блискучу сітку. Вона накинула на нього свій грізний образ, і тепер парубок тримає її світлину в зморшці під грудьми (у досить короткій виточці) і раз у раз її розглядає. Йому не варто більше ховатися від неї. Їй мало потай мріяти про нього, у ній безупинно звучить глухий голос жадоби. Гірський схил відкидає назад її трелі, на що вони йому здалися? У нього є своя власна стереоустановка, адже звідусіль тут кричать люди, немов їх ріжуть, наче вони врізуються просто в бурю своїми вузькими гострими боками. Жінка хоче заясніти під поглядами Міхаеля, вже не тримаючись нічної пітьми, коли хоч у вічі стрель. Від того, щоб постати тут у щирому, природному вигляді, її втримує лише особлива сміливість, тримає у шорах, що їх накинули на неї лижні полози й презирливі погляди туристів, які з’їздять зі схилу. Каблуки її черевиків, тут недоречних, угвинчуються в сніг схилу. Хіба вона не зауважує, як вона вже майже дряпається вгору чимраз вищим почуттям? Куди заведе її доля, я маю на увазі — куди заведе її спритність, із якою вона рухається на цих непридатних для ходіння пристосуваннях? Вона вся вже змокла, каблуки пробивають відкриті отвори. Нам, жінкам,