Шевчук Валерій - Три листки за вікном, Шевчук Валерій

Сидів і тупо впирався поглядом в голі дошки столу.

— Коли тобі з того легше, то й побий, — казала так само несміливо жінка.

Зводив на неї злякані очі, і в ньому на мить і справді щось закипало.

— Сам знаєш, непотрібно воно мені, — мовила вона. — Задля тебе мучуся…

Він зітхав голосно і відсовував тарілку. Вставав з-за столу і починав шумко роздягатись і собі.

Жінка лягала, і під нею рипіли дошки полу. Він дмухав на каганець і залазив на піл і собі.

Лежав горілиць і майже не дихав. Жінка біля нього починала сопти: засинала. Очі звикали до темряви, і довкола поступово прояснювалося. Вливав мерехтливе сяйво місяць, котрий спинивсь у горішній круглій шибочці і майже всю затулив. Петро дивився на той місяць — холодне величезне око, що пильно світило до нього, і йому здавалося, що розтає тут, на ложі, мов шматок криги. Стає все тонший і тонший, крихкіший і безтілесніший, от-от має зникнути з цього світу, не лишивши після себе нічого, навіть води. Був тільки тінню у світі, яка існує, доки світить сонце. Не мав тіла і не мав думок. Ставав тільки темним окреслям чогось більшого, якогось себе незвіданого, себе неймовірного та живого.

— Спи, — сказала крізь сон жінка. — Дасть бог, скінчиться наша мука і знову заживемо по-людському.

— Я до тебе нічого не маю, — сказав чи подумав він, — але здається мені часом: якийсь гад поселивсь у нашому домі.

Він прислухався сторожко і почув у глибокій тиші, що покривала хату, обережний шерех. Щось велике, сухе й шарудяве повзло по долівці, прямкуючи просто сюди, до полу, щось чорне й непрозоре, щільне і слизьке, що пахло пітним чоловічим тілом, щось лускате, безноге й безконечне, як ніч. Він розширював очі і нерушно лежав навзнак.

Місяць почав меншати й меншати, начебто набридло йому стояти близько до землі, а захотілося політати в небесах, і летів він все далі й далі в глибину, до тієї зірки, що завжди його супроводить; десь там вони зустрінуться, де він зможе бути однакового з нею розміру. І ось уже він став такий, як зірка, на той рух усі інші зорі відсунулись у глибінь, через те й сталося те диво: небо зовсім почорніло, і палали на ньому лише дві зірки. На те непрозорою тьмою покрилася вся земля, а може, під цю хвилю всі на ній заснули, і в темряві трісло одне з гадючих яєць, покладених неподалік Петрового дому, — з нього вилізло маленьке чорне гаденя. Воно поповзло просто на Петровий город, і, повзучи, росло й більшало, і, доки дісталося до Петрового порога, стало-таки велике, сухе й шарудяве. І вповзло воно в хату, де звело голову і принюхалося. Почуло запах недоїдених вареників на столі і запах травнику, хоч штоф і було заткнуто, вилізло по-домонтарському на лаву і, сівши на стіл (мусило вигнути для цього довге, звинне тіло), витягло закривку, перехилило штоф і налило травнику. Випило, як п'є безрукий, бо й 'було безруке, тобто узяло чарку в губи і перекинуло в себе. Після того поцмакало смачно і схопило чимдуж вареника, щоб з'їсти. Так воно пило й заїдало, доки не лишився порожній штоф і доки не з'їлись усі вареники, тоді сито відригнуло й зітхнуло. Дивилося п'яними очима й шукало, чого б з'їсти тут іще. Побачило висунутого з печі горщика і, скочивши з лави, поповзло туди. Тут і справді були вареники, і воно вклало і їх. Тоді підповзло до полу, де спав Петро з жінкою, і затишно вмостилося поміж них.

5

— Таки не моя вина, що ми бездітні, — сказала Гайдучиха, і він зустрів ті слова настороженим, болісним і тріпотливим поглядом.

— Дивишся, наче я винувата, — заплакала раптом жінка, і сльози густо посипалися з її очей.

— Навіщо ж ти його прийняла? — спитав він.

— Бо ти не сказав нічого проти, — прожебоніла жінка. Петро сидів на лаві, спустивши голову.

— То от як він забирає в мене борг, — сказав незнайомим, здавленим голосом. — Хоче, щоб його дитину вигодували.

— А може, це бог захотів, щоб не жили ми бездітно, — несміливо обізвалася жінка. — І добро наше встеріг, і дитину послав…

Петро шумко звівсь із лави, ніздрі його тріпотіли.

— Бог, кажеш? — спитав з такою люттю, що жінка відступила злякано. — Бог на гріх не штовхає. Бог карає за гріх.

— Я не те сказала, — прожебоніла жінка.

— Не те?! — закричав він, схопивши її за барки і затрусивши. — Бо не казав я тобі його приймати!

— Але ж не забороняв?

— Не забороняв, бо хотів, щоб ти це на себе взяла. Щоб ти сама згодилася жити у злиднях, але з честю!

Тоді вона впала перед ним на коліна і звела заплакане, перекривлене лице.

— Убий мене, Петре. Я думала, для тебе це чиню, щоб жили ми по-людському. Гадала, минеться це і спливе з нас, як вода.

— Це не вода, а смола, — сказав він, відходячи. Опустив руки і знову став задуманий. Знову подивився на неї затуманеним, погаслим поглядом і впустився на лаву, віддихуючи. Тоді звів на неї очі: і досі стояла навколішки серед хати й ламала з розпуки пальці.

— А не чуєш вночі якогось шамотіння? — спитав насторожено.

— Та бог з тобою, Петре! Якого там шамотіння?

— Майже щоночі прокидаюся, — сказав він так само насторожено. — І чую, щось таки вповза в нашу хату, начебто гад…

— Я нічого не чула, — похитала вона головою і подивилася на нього перестрашено.

— То, може, це мені причулося, — сказав полегшено. — Ніч, то й сниться казна-що!

— Звісно, сниться, — сказала жінка, зводячись. — Думаєш про це весь час, от воно й привиджується.

— А ти про це не думаєш? — спитав знову насторожено. — Нічого тобі не сниться?

Вона махнула болісно рукою і почала поратися біля печі. Петро встав, підтяг на штанях очкур, бо дуже вихуд за цей час, аж штани на ньому не трималися. Пішов до дверей, однак спинився й засвітив гарячими очима.

— Я одного боюся, жінко. Чи не той це, про якого згадувати в хаті не годиться?

Жінка відсахнулась і злякано перехрестилася.

— Та бог з тобою, чоловіче! — згукнула вражено. Тоді обличчя його стало хитре й лукаве, а очі примружилися.

— А ти перевір його, перевір!

— Як же це перевіриш?

— Дряпни його чи вріж… Подивися, чи не чорна тече в нього кров.

6

— Ось і добре, що тебе побачив, — сказав Тиміш Мохна, вступаючи у хвіртку. — А то домовилися знатися поміж себе, а ти мене як чумного обходиш…

Тиміш підморгнув Петрові, а той безрушно стояв серед двору й тільки дивився.

— Отож запрошую тебе і жінку твою на погуляння, — сказав весело Тиміш і провів рукою в напрямку свого двору. — Вже я й музик запросив: Михайла Базавлука і Карпа Василенка. Юсько Корнієнко в мене гостює, Клим Стокоз і фактор індукаторський Стефан.

Петро подивився на Тимоша здивовано й зацікавлено. Брови його зламалися, а очі стали тихі, майже голубі.

— Щось хотів спитати, Петре? — глянув на нього Тиміш.

— Чи вже казала тобі моя жінка, що дитину від тебе матиме? — спитав Петро скоромовкою.

— Вже і ти знаєш, — добродушно озвався Тиміш. На те Петро показав зуби, оскалюючись.

— А хто годуватиме дитину? — спитав поважно. — Роститиме і до пуття доводитиме?

— Звісно, ти, — сказав Тиміш по-дружньому і поклав на Петрове плече руку. — Отак і віддаси мені свій борг. Нічого ти мені не будеш винен, а я тобі…

— Значить, не твій я вже боржник, Тимоше? — спитав Петро, змружуючи одне око.

— Оце я й хотів тобі сказати, — зняв Тиміш з Петрового плеча руку. — І жінку твою залишу в спокої. А людей прикликав, щоб віддачу боргу засвідчили.

— Ти добрий, Тимоше, правда, ти добрий? Тиміш глянув на ошкірене Петрове лице і мимовільно погасив усміх.

— Ти, Петре, на мене серця не май, — сказав. — Не робив я нічого без твого відома й без угоди. Твоя жінка теж твою волю вчинила, і не май озлості й на неї.

Він підійшов до Петра близько й задихав, грізно поблискуючи очима.

— А я до тебе нічого й не маю, — знітився Петро. — Коли йти на те гостювання?

— Та зараз і підете. Тільки щоб мені тихо був!.. Пішов до дверей і переступив поріг. І побачив Петро його могутню спину, широчезні плечі, прикриті кунтушем, і масну шию. Від того засмикалася нервово ліва Петрова брова, він проковтнув сухий, іржавий клубок, що застряг у горлі, а очі метнулися по дворі, шукаючи захистку. Відтак здалося, що шарудіння Тимошевоі одежі, коли той відходив од нього, і було тим шарудінням, що чув його вночі; йому раптом захотілося заплющити очі й закричати на все горло тонко й пронизливо, щоб той крик досяг аж туди, під хмари, щоб стрепенулися всі батуринці і стривожилися, щоб вискочили із хати Тимофій і Гайдучиха, щоб хмари зірвалися там, у небі, з припону і впали на землю, покрили і сховали світ і його в ньому, щоб темрява прийшла і погасло сонце; щоб його крик підхопили люди й собаки і скажена паніка учинилася; щоб зник він у власному крикові і ніколи-ніколи сюди не повертався.

Але нічого того не сталося, бо зарипіли незмащені двері, і в них постало обличчя його жінки, а за нею і Тимошеве, яке усміхалося, Гайдучиха ж йшла до чоловіка з мертвим лицем.

— Чуєш, Петре, — сказала вона мляво. — Тиміш запрошує нас на погуляння, то чи підемо?

На те струснув Петро з себе заціпеніння і знову ошкірився.

— Каже йти, то підем, — мовив і мимохіть лапнув себе на грудях, наче мав там щось сховане.

— Та мені здавалося: нездоровий ти сьогодні.

— Вип'є чарку і поздоровшає, — сказав весело Тиміш. — Окрім того, з нього знаменитий танцюриста, чи не так, Петре?

— А так, — струснув русявим чубом Петро.

— Коли так, то ходімо, бо вже зачекалися і гості мої, й музики.

7

І тільки тепер помітив Петро, що день сьогодні похмурий, що хмарам небагато й треба, щоб упасти на землю, і йому додумалося, що небо, очевидно, почуло той його крик — небо не тільки знає і бачить, що відбувається, а відає і наперед призначене. Через те зовсім заспокоївся Петро, і його обличчя трохи зрожевіло, а очі пригасли; дивлячись на нього, такого зміненого, помалу заспокоїлася й Гайдучиха і почала краєм вуха слухати, що оповідає їй Тиміш, а оповідав він щось-таки веселе, бо очі його поблискували сміхом. Вони ж з Петром відповідали на те його смішкування, хоч ні одне, ні друге не чули його оповідання — всміхалися тільки для годиться.

Отак дійшли до Тимошевого обійстя, в хаті їх привітно зустріла Тимошиха, ще не стара і ладна, але якась примучена. Зустріли їх веселими голосами Юсько Корнієнко, Клим Стокоз та індукаторський фактор Стефан із жінками. Музики заграли назустріч, а Тиміш, перекрикуючи музик, сказав, що нехай не погребують за честь, виказану їм по-сусідському.