Шиян Анатолій - Баланда, Шиян Анатолій

Нещодавно... у вишняку...

Дужі руки Прохора схопили її за плечі, рвучко підвели на сіні. Місячний промінь крізь розчинені двері освітлював її заплакане, сповнене страху та тривоги обличчя.

— Що ти зробила? — запитав він, боляче стиснувши їй плечі.— Говори!

Вірі здалося, що зараз його сильні руки потягнуться до горла і задушать її.

— Я— облила її... сірчанкою...

Він нічого більше не питав. Схопився мов ужалений, але вона перетнула йому шлях, упавши на коліна.

— Не йди!.. Чуєш? Не йди до неї! Ти мій, ти мусиш зі мною жити. Я твоя дружина... Я люблю тебе, Прохоре!

Та він не зважив ні на сльози її, ні на благання. Він відкинув її на сіно і тільки ступив крок, як почув слова, що примусили його спинитися:

— Ти не підеш до неї!.. Ти лишишся зі мною, бо інакше я уб'ю себе, і ти... ти будеш винний у моїй смерті! Ти довів мене до цього.

Бліда, рішуча, з божевільним блиском очей, вона стояла в сяйві місяця, і Прохор, глянувши на неї, відчув, що свою погрозу в такому стані Віра може здійснити.

— Дурна! Що ти говориш? Заспокойся...

— Я знаю: мені загрожує суд і в'язниця. Я, може, не повернуся звідти. Зганьблена, проклята людьми злочинниця! Пропаща я тепер, пропаща навіки!..— І несподівано вона мов підкошена впала на землю й забилася в гіркому риданні.

Прохор не пішов з двору, лишився біля дружини. Душа його двоїлась. Йому швидше хотілося дізнатися про наслідки опіку, але він не міг цього зробити, відчуваючи, що Віра дійсно може зважитись па самогубство...

Думав Прохор і про те, що зранку про цей злочин дізнається вся слобода. Віру судитимуть. Стало її жаль. І вперше за багато тижнів він обняв дружину.

— Не плач... Заспокойся. Може, все обійдеться гаразд... Я ось дізнаюсь... Ти полеж тут, а я скоро повернуся.

— Ой ні! — скрикнула Віра і затремтіла вся.— Не йди! Боюсь... Мені страшно самій лишатися. Може, це остання ніч у мене з тобою. У тюрмі її згадуватиму. Не йди, не йди до неї!.. Чуєш?

— Добре, добре... З тобою буду,— говорив Прохор, жахаючись сам тих слів, що чув їх зараз від дружини.

— Не бійся... Ніякої тюрми. Я не допущу... Я домовлюсь... Я проситиму Зіньку... Вона зглянеться... Вона зрозуміє і простить.

Віра заспокоїлась.

Прохор з нею, і їй нічого більше не потрібно. Вона віддалась цьому почуттю цілком, забувши про все на світі. Хотілося, щоб не схилявся до заходу місяць, щоб оця міч тяглася довго-довго.

— Ти не підеш більше до неї? Ні? Скажи, поклянись! — промовляла вона, голублячи й цілуючи його, і так дивилась йому в очі, так благально просила, що Прохор мимоволі подумав:

"Що ж мені робити? І Віру жаль, і Зіньку жаль. Адже вона матиме дитя від мене".

— Чому ж ти мовчиш? Не любиш мене? Я знаю, хто серцем твоїм заволодів. Про неї думаєш?

— Чому ж про неї,— сполошився Прохор.— Нема чого думати.

— Правда? МРІЛИЙ мій... Хороший мій, як я мучилась, як страждала. А тепер ти повернувся. Будемо знову жити разом.

— Аз Карпом ти знову...

Він нагадав мимоволі, але цим нагадуванням обжалив їй серце. Та вона, ще поривніше його обіймаючи, присягалася:

— Вір, доки житиму на світі — не гляну на нього, слова не промовлю, буду тобі вірною дружиною... Клянусь найдорожчим, життям своїм клянусь, огидний він мені, дивитися на нього не можу, голосу його не терплю і жду того дня, коли він виїде з нашої хати.

— Не виїде... Батькові потрібний...

— Я прокляла і час, і вечір той... Благаю тебе, не згадуй більше... Не терзай мого серця, бо воно й так уже розтерзане.

— Не буду... Ну, все... Засни...

— Не спатиму. Хороше мені з тобою.

Блякнув і схилявся до заходу ущерблений місяць, різкішими ставали контури дерев, ясніло небо світанням.

Сон приспав тривогу. Та коли вранці Віра прокинулась, перша думка про нічний злочин обдала її холодом.

Що робити? Може, самій піти до неї, впасти на коліна, просити помилування, пояснити їй, що вона, засліплена ревнощами, нічого в ту хвилину не тямила. Зінька зрозуміє... і, може, простить... "А як не захоче простити?" — з'явилася раптом думка. Що тоді? Адже для неї краще позбутися суперниці, щоб потім безроздільно володіти Прохором. Він одружиться з нею, забуде її, Віру, бо не захоче з нею, злочинницею, жити, коли, відбувши покарання, вона повернеться додому.

Цього найбільше боялася і саме тепер, коли помирилася з чоловіком.

Не зіллям наговірним, не чарами знахарськими, а сльозами, щирим признанням, клятвою подружньої вірності розчулила вона Прохорове серце, повернула його до сім'ї. І тепер знову все може зруйнуватись і, можливо, назавжди, якщо сяде вона незабаром на лаву підсудних.

"Що ж робити? Що? Хто порадить? Хто навчить?"

Прокинувся Прохор і дуже здивувався, глянувши на дружину: на скронях у неї з'явилися пасма сивини, якої ще вона сама, певне, не бачила.

— Віро! — скрикнув Прохор.— Голубко моя! — Він обняв її, почав цілувати в голову, а вона, не розуміючи його раптового жалю, горнулася до нього, шепотіла:

— Любий мій... Милий мій...

— Ти сива... Ти глянь у дзеркало, що сталося з тобою за ніч. Вона одразу не збагнула того, що він їй сказав.

— Страднице моя, дружино моя! До чого ж я довів тебе...—■ У цих словах було каяття, і жалощі, і ніжність, від якої Віра вже одвикла.

— Голубко моя, ти не дуже приймай до серця... Я й таку тебе любитиму!

Ця хвилина була найприємнішою, найсолодшою в її житті.

Вона схилила голову йому на груди, знову забувши про все. Віра вслухалася в його голос, що вимовляв ласкаві слова, відчувала приємне тепло його рук, його губів...

Та нарешті Віра зрозуміла те, що він говорив їй, мовчки встала з сіна, побігла до хати, а через хвилину вийшла на подвір'я бліда мов мрець, тримаючи в руках невеличке дзеркальце.

— Прохоре, глянь на мене,— промовила вона ослаблим голосом.

Він мовчки обійняв її, а вона, не дивлячись уже в дзеркальце, повторювала згубні слова:

— Посивію я зовсім у в'язниці... Постарію... Пропаду...

•— Не бійся... Я домовлюсь... Я проситиму Зіиьку...— І чи здалося йому, чи справді він побачив, як з повними відрами па коромислі повз двір пройшла Зінька.

Прохор першим метнувся до паркана, а слідом за ним підійшла і Віра, глянула у вулицю, пізнала свою розлучницю.

— Зінька! То ж Зінька? — запитувала вона, не вірячи своїм очам.

Молодиця йшла не оглядаючись, струнка, сильна, а на її тугому плечі лежало коромисло, і в такт її ходи ледь погойдувались, не розхлюпуючись, повні відра з водою.

— Ну ось, а ти переживала, боялась... Певне, Ольга зірвала з неї кофточку, зробила все, що треба... Не думай тепер про в'язницю.

— Як уві сні це все...— І Віра, перехрестившись, глянула на чоловіка. Він, посміхаючись, дививсь на неї, і в погляді, і в посмішці його вона відчула, що знову він належить їй, і нікуди тепер вона його не відпустить, ні з ким більше не ділитиме свого повернутого щастя.

Та ось у хвилину найбільшої душевної радості розчинилася хвіртка і на подвір'я зайшов Карпо Нехльода. Картуз у нього зсунувся набік, нижня губа одвисла, мов у старого коня, погляд тупий, розгублений.

Глянувши на Віру й Прохора, він, здавалося, їх не помітив, бо нічого не сказав, прямуючи до хати.

Його вигляд здивував обох.

— Що з ним? — запитала Віра, але Прохор тільки здвигнув плечима.

— Зараз дізнаємось.— І обоє вони зайшли до світлиці, де край столу СІ-ІДІВ, не скинувши картуза, Карпо.

Біля нього стояла стривожена Марія, на нього дивилась з явним неспокоєм Ганна Федорівна, ждав його пояснень, суворо нахмуривши брови, тесть.

— Що трапилось? Розповідай! — наказав Аркадій Павлович, і Карпо, не випускаючи з рук портфеля, сказав:

— Засипавсь я, папашо...

— Як то... засипавсь? Говори по-людському!

— Розтрата... Три тисячі чотириста п'ятдесят карбованців сорок чотири копійки.

Ганна Федорівна аж руками сплеснула:

— Такі гроші?! Та де ж ти їх подів?

— У роз'єздах...

У хаті стало тихо. Мовчав і Карпо Нехльода, не сміючи нікому глянути в очі.

— І хто це виявив?

— Ревізор... з Харкова... Тиждень, гадюка, у паперах копався, кожний документ перевірив, усе до копійки підрахував. Уже я його й на обід запрошував, і калим йому пропонував...

— Що ж тобі буде за це?

— Тюрма, папашо, і з партії — по зашийку. в

Заплакала Марія, але батько так метнув на неї очима, що

вона одразу притихла.

— Звичайно, можна б якось це діло зам'яти. Покрити розтрату готівкою, поїхати самому до начальства, пробачитись, покаятись... Може, зглянуться.

— Тату, таточку, рятуйте нас! — І Марія впала на коліна.— Сяде Карпо в тюрму, що зі мною буде? Пожалійте його... Прошу, благаю вас...

— Замовчи, дурна! — гримнув на неї батько, і Марія затихла, підвелась на ноги, потім скрикнула знову: "Пропала ж я, пропала!.." — і з риданням вибігла з хати.

Материнське серце першим відчуло горе і стало на захист рідної дитини.

— Аркадію... Дочку нашу пожалій. Не розбивай життя... Зглянься...

—■ Помовч, стара! Розмова ще з ним не закінчена.— І, так же суворо дивлячись на зятя, Аркадій Павлович запитав: — Що думаєш робити?

— Сподіваюсь, папашо, що виручите мене у такій біді.— І Карпо вперше сміливо й нахабно глянув тестеві в холодні, безжальні очі, що ховалися в густих кущуватих бровах.

— Даремно сподіваєшся.

— Як? — здивовано розкрив рота Карпо.— Значить, ви... категорично... проти мене?

— Категорично,— відповів з нещадною жорстокістю тесть.— Сам знав, що робив, сам і відповідай.

Нервово смикнулася рука, кинувши портфель на диван. Оч" звузились, стали колючі й злі.

— І це ви мені таке говорите, папашо? — Очі стрілись з очима. Одні палають зневагою й презирством, другі — образою, гнівом.

— Забули, папашо, скільки разів я вас виручав? І лісом, і послугами всякими...

— Ти в мене живеш, ти мій хліб їси... Мусив допомагати. Карпо Нехльода ще більше розлютився.

— Що я чую, папашо? Ви в своєму розумі? Я ваш хліб?.. А моя зарплата?..

— Про це у Марії питайся.

— Я знаю... Вона давала...

— Давала,— підтвердила Ганна Федорівна, боячись сварки.— Давала на харчі.

— Не бачив... Не знаю,— сказав тесть, і в нього засмикалося повіко.— Злодієві, розтратникові не допомагатиму! Знай, я не такий багач, щоб тисячами розкидатися.

У Карпа очі стали вузькі, мов щілинки, вузькі й люті. Незважаючи ні на Прохора, ні на Віру, не помічаючи тещі і її жалісливого погляду, він бачив перед собою тільки невблаганні, суворі очі тестя, що їх нічим не в силі був розжалобити, і, відчуваючи й розуміючи це добре, Карно тоном згубної приреченості запитав:

— Значить, під ніж мені йти, папашо? Нехай, значить, ріжуть, топчуть, вам не жаль? Так знайте: сьогодні вони мене втопили, а завтра за вас візьмуться і вас з'їдять, товаришу Шумейко! Підріжуть вам крила, бо захисту ні від кого не буде...