Нечуй-Левицький - Причепа, Нечуй-Левицький

за Лемішку тільки євро­пей­ською оде­жею, трош­ки тільки письменні, лед­ве вміючі чи­та­ти й пи­са­ти. Але во­ни го­во­ри­ли мос­ковською або польською мо­вою і вже гну­ли кир­пу, цу­ра­лись своїх батьків, котрі не зна­ли іншої мо­ви, окрім своєї ук­раїнської: і во­ни вже со­ро­ми­лись при лю­дях сісти з ни­ми по­руч, роз­мов­ля­ти з ни­ми поп­рос­ту, підніма­ли їх на глум.

Гарно обс­та­ви­ла Зо­ся свою кімна­ту в домі своїх но­вих батьків! Зда­ва­лось, що Євро­па сіла в сусідах у Лемішок, при­ту­ли­лась до ста­ро­давньої їх ха­ти! На всіх трьох вікнах своєї кімна­ти во­на почіпля­ла завіси, пле­тені з тон­ких білих ни­ток. То був по­да­ру­нок стар­ших сес­тер. Ліжко бу­ло зас­те­ле­не чер­во­ним шов­ко­вим ук­ри­ва­лом. Над ліжком висів ки­лим фаб­рицької ро­бо­ти, з квітка­ми, ба­га­то ближ­чи­ми до на­ту­ри, ніж той ки­лим, що висів над ліжком в Лемішки. Ко­ло сто­ла, зас­те­ле­но­го чер­во­ною вов­ня­ною з ки­ти­ця­ми ска­тер­тею, сто­яло чи­ма­ле крісло, з ви­со­кою й ши­ро­кою спин­кою, об­би­те ма­ли­но­вою ма­терією. На столі сто­яло дзер­ка­ло на то­че­них ніжках, весільний по­да­ру­нок Якимів. На вікнах сто­яли ва­зо­ни. Під стіною лисніла політу­рою но­ва ша­фа… Ха­ти­на ма­ла зовсім євро­пей­ський виг­ляд…

Швидко євро­пей­ський вплив по­ка­зав­ся на всьому по­буті ста­росвітсько­го до­му. В світлиці в Лемішки стіл сто­яв вже не в кут­ку під об­ра­за­ми, а опи­нив­ся пе­ред ка­на­пою. Пе­редніше всі об­ра­зи бу­ли стов­пи­лись в один ку­ток під сте­лю на по­куті і в чо­ти­ри ря­ди вкри­ва­ли дві стіни, ближчі до по­ку­тя. Зо­ся зос­та­ви­ла в кут­ку зо три об­ра­зи, а другі кар­ти­ни по­розвішу­ва­ла си­мет­рич­но й гар­ненько по три, по чо­ти­ри скрізь по стінах, на панський лад. За обідом по­ча­ли з'явля­тись на столі де­які нові пот­ра­ви, пе­че­ня, пун­ди­ки. Зо­ся навіть вмо­ви­ла ста­ру Леміщи­ху надіти на го­ло­ву чіпок з біли­ми обор­ка­ми, сту­лив­ши йо­го як мож­на ближ­че до фор­ми хуст­ки.

Одначе Зо­ся у всьому бу­ла покірна в новій сім'ї, змов­чу­ва­ла, нічо­го не ви­ма­га­ла, го­ди­ла ста­ро­му свек­рові і оче­ви­дяч­ки сил­ку­ва­лась пос­те­рег­ти зви­чаї й но­ро­ви ста­рих, приз­ви­чаїтись до їх собі і не йти на­пе­рекір їм. Ха­зяй­ст­во Лемішок бу­ло без міри більше, ніж у ста­но­во­го, де Зо­ся ще й звик­ла на все го­то­ве. Ко­мо­ри й хиж­ки, льох - бу­ли тут ба­га­то повніші вся­ко­го доб­ра; то­ва­ру й птиці бу­ло ба­га­то більше! Зо­ся нічо­го не тя­ми­ла в ха­зяй­стві і навіть про­си­ла свою свек­ру­ху вчи­ти її й по­ка­зу­ва­ти, що до чо­го сто­сується. Од­на­че Зо­ся, луч­че од своєї свек­ру­хи, вміла з прос­тих при­пасів, що ку­па­ми ле­жа­ли в ко­мо­рах, зго­ту­ва­ти щось смач­не й доб­ре. Леміщи­ха на все місто хва­ли­лась своєю невісткою.

Освоївшись, огов­тав­шись в новій гос­поді, в новій сім'ї, Зо­ся по­ча­ла пос­те­ре­га­ти вда­чу й но­ро­ви своїх но­вих ро­дичів. Во­на ба­чи­ла, що Леміщи­ха хва­литься нею пе­ред гістьми, по­ва­жає її за панст­во, за кра­су, за ро­зум й просвіту, навіть лад­на їй слу­жи­ти й го­ди­ти, як ко­ханій жінці сво­го си­на. Зо­ся го­во­ри­ла з нею завж­ди по-польській.

Зате ж во­на страх як бо­яла­ся Лемішки! і не зна­ла, з яко­го бо­ку підсту­пи­ти до йо­го. На­суп­лені бро­ви, гострі, чорні очі, твер­дий пог­ляд, товс­тий го­лос, - все те об­си­па­ло її спи­ну дри­жа­ка­ми. Ро­зум­на і кмітли­ва, ціка­во на­зи­ра­ючи над усім, Зо­ся доб­ре кміти­ла і за­раз пос­те­рег­ла, що Лемішка її не лю­бить, хоч і жа­лує її. Зо­ся по­ча­ла го­во­ри­ти з ним по-ве­ли­ко­руській. Лемішка хотів і собі за­ки­да­ти по-мос­ковській, роз­мов­ля­ючи з нею, але за­мо­лов та­ку нісенітни­цю, що тільки сам мах­нув ру­кою, а в хаті усі за­ре­го­та­лись. Од то­го ча­су він го­во­рив до неї по-українській. Зо­ся втра­ти­ла надію ма­ти вплив на та­ко­го «гай­да­ма­ку», як во­на ниш­ком в думці зва­ла сво­го свек­ра, од­ни­ку­ва­ла, навіть втіка­ла од йо­го, лед­ве ви­си­жу­ва­ла з ним за обідом.

Зате ж у своїй кімнаті во­на бу­ла всьому гос­по­ди­ня. Пам'ята­ючи сло­ва сво­го та­та про ук­раїнців письмен­них і вче­них, по­мос­ка­ле­них шко­лою, во­на щод­ня пе­ресвідчу­ва­лась у їх правді, що­раз більше пос­те­ре­га­ючи вда­чу сво­го чо­ловіка. Своїм гост­рим ро­зу­мом во­на швид­ко пос­те­рег­ла, що ук­раїнець, вче­ний на чу­жо­му грунті, чу­жою мо­вою, не має жад­но­го міцно­го грун­ту під своїми но­га­ми і схи­ляється ту­ди, ку­ди повіє дуж­чий вітер. Свою лю­бов, йо­го лю­бов до се­бе, во­на вва­жа­ла як ве­ли­ку си­лу. Од­на­че хотіла ще вивіри­ти прав­ду своєї дум­ки.

Восени, пізнім ве­чо­ром, ти­хо й привітно світи­ла­ся но­ва кімна­та Лемішковських, з чис­ти­ми стіна­ми, чис­тим по­мос­том, біли­ми завіса­ми і чер­во­ним ліжком. На столі сто­яв ще не прий­ня­тий са­мо­вар. Чай пи­ли мо­лоді в своїй кімнаті. Ста­рий Лемішка не лю­бив чаю і ка­зав своїй невістці, що чар­ка доб­рої горілки ба­га­то дуж­че гріє ста­ро­го чо­ловіка, ніж ота нісенітни­ця, ота панська ви­гад­ка. Зо­ся ду­же бу­ла то­му ра­да: во­на б ніко­ли не на­пи­лась всмак чаю вкупі з свек­ром. В кімнаті бу­ло теп­ло. В кут­ку ко­ло гру­би, на ле­жанці з зе­ле­них кахлів, сиділа Зо­ся. На ма­ленько­му круг­ло­му сто­ли­ку ко­ло неї сто­яло світло. Як той па­вук в па­ву­тинні, Зо­ся сиділа в своєму ни­тя­но­му плетінні, кот­ре зак­ри­ва­ло її коліна і, ніби во­лок, висіло аж до до­лу. Во­на випліту­ва­ла ска­терть на стіл - на гос­ти­нець своїй свек­русі. Яки­мо­ва ку­че­ря­ва го­ло­ва спо­чи­ва­ла на Зо­си­но­му коліні, на жму­тах білої ска­терті. Він од­по­чи­вав од кан­це­лярської ро­бо­ти і ми­лу­вавсь біли­ми ру­ка­ми жінки, кот­ра швид­ко вертіла пальчи­ка­ми, роб­ля­чи заіграш­ки лег­ку ро­бо­ту.

Розмовляючи з чо­ловіком, Зо­ся пе­рес­та­ла вертіти гач­ком і пок­ла­ла білу ру­ку на чор­но­во­ло­су Яки­мо­ву го­ло­ву. Во­на пильно при­див­ля­лась на йо­го ли­це.

- Чого ти, Зо­сю, ди­виш­ся на ме­не? - спи­тав він її. - Не­на­че ти ме­не ба­чиш впер­ше.

- Дивлюсь на те­бе, бо пра­во маю; див­люсь на те­бе, бо ти гар­ний!

- Поцілуй же ме­не, Зо­сю!

- Чи лю­биш же ти ме­не, Яким­цю? - вивіря­ла в йо­го прав­ди Зо­ся. - Чи я більше по­до­ба­юсь тобі тоді, як я ве­се­ла, чи тоді, як я спокійна? - вивіря­ла в йо­го прав­ди ціка­ва жінка.

- Це ти са­ма доб­ре знаєш! На­що ж в ме­не пи­таєш? Люб­лю те­бе ве­се­лою, як ти пус­туєш, не­на­че ма­ла ди­ти­на; люб­лю те­бе, як ти пташ­кою літаєш в тан­цях, са­ма ле­генька, як пух, жва­ва, як білоч­ка на зе­ле­но­му де­реві. А як си­диш не­по­руш­не, як ду­ма схи­лить твою гар­ну го­лов­ку, ти всю ду­шу мою тяг­неш до се­бе! Тоді мої очі цілий вік спо­чи­ва­ли б на твоєму лич­кові. Чи пе­рей­деш ти сад по­ва­гом, мов та па­ва, чи побіжиш по траві яг­нят­ком, - мої очі все слідком за то­бою хо­дять!

Зося осміха­лась, див­ля­чись йо­му в вічі з не­ви­мов­ною лю­бов'ю.

- За це я те­бе поцілую, - про­мо­ви­ла во­на.

- Моя ми­ла, моя ко­ха­на! Для те­бе я ла­ден ста­ти, чим тільки хо­чеш! Чи­ни з ме­не, що твоя лю­бов ска­же! Бо я для те­бе жи­вотію й