Олександр Остапович Авдєєнко - Над Тисою

Смолярчук, знаючи, як спритно маскуються вороги, допитливо придивлявся до незнайомця. Хоч як весело посміхався гість Терезії, проте він не міг приховати від пильного ока прикордонника судорожної напруженості свого обличчя. «В чім річ, — подумав Смолярчук, — чого він нервується?» Смолярчук вловлював також і в голосі гвардійця якусь напруженість і скованість. Очі Бєлограя, хоч він намагався дивитися спокійно і весело, все ж виражали тривогу і страх. Та й руки, що стискали руль велосипеда і розгортали бумажник з документами, ледь помітно тремтіли.

Усі ці підозри Смолярчука підкріплювалися тим, що він під час обшуку місцевості в районі Ніч-гори, де була вбита невідома людина, знайшов з допомогою Витязя напівзатоптану в сніг журнальну фотографію Терезії. Вона була наклеєна на глянсуватий, із золотим обрізом картон. Такий самісінький картон з фотографією Терезії побачив тепер Смолярчук і в руках демобілізованого старшини Івана Бєлограя. Як слід розуміти цей дивний збіг? Признання Терезії, що вона лише сьогодні познайомилася з Іваном Бєлограєм, посилило підозріння прикордонника. Ясно, що всі фотографії дівчини належали Бєлограєві. Так, це безперечно. Але яким чином фотографія Терезії опинилась у Карпатах, біля вбитого, коли Івана Бєлограя тоді там і близько не було? А може, й був? Якщо так, значить, він причетний до цієї темної справи. Але все це поки, що були здогадки. Якби Смолярчук був твердо переконаний, що перед ним ворог, то він негайно затримав би цю людину.

Глава дванадцята

Найближчої середи, рівно о дванадцятій, в день і час, як заздалегідь було домовлено з Дзюбою, Кларк зайшов у перукарню на розі Ужгородської та Київської. У маленькій прихожій, за круглим столиком, заваленим старими журналами, сиділи клієнти, чекаючи своєї черги стригтися, і голитися. Серед них. був і найближчий помічник Кларка, голова артілі по. виробництву меблів. Він байдуже, поверх рогових окулярів, глянув на нового відвідувача, позіхнув і знов уткнувся в журнал, роздивляючись картинки. Хоч як вдало маскувався Дзюба, але Кларк зумів прочитати на його обличчі і в погляді справжній вираз. Він був тривожний. Що могло статися?

Кларк сів на вільний стілець поряд із Дзюбою, скрутив козячу ніжку і попросив у сусіда прикурити. Разом з коробкою сірників Дзюба передав записку. Затулившись журналом, Кларк прочитав її, одразу ж зібгав і непомітно проковтнув. Дзюба сповіщав, що органи безпеки зацікавились, вантажною машиною артілі..

— Шофер що-небудь знає? — пошепки спитав Кларк, коли вони залишились біля стола вдвох.

— Поки що нічого йому невідомо..

— Добре… —:. Кларк насупився. Міцні, нігті його вузлуватих пальців затарабанили по краю стола. Здавлене дихання насилу пробивалось через глибоко вирізані побілілі ніздрі.

Мовчав і Дзюба, терпляче чекаючи вирішального слова шефа. Він передбачав, який надійде наказ і ладен був негайно його виконати. Дзюба навіть устиг розробити певний план усунення Скибана.

— Не викаже, якщо?.. — спитав шеф.

Дзюба знизав плечима, на його обличчі з'явився вираз здивування: навіщо рискувати, коли. можна зробити все значно надійніше і простіше!

— Я й за себе не зміг би ручитися… — сказав він.

— Можна сьогодні або завтра перекинути його за Тису?

— Зараз не можна.

— Шкода втрачати такого хлопця, але… що вдієш, доведеться. — Кларк допитливо подивився на свого помічника.

Дзюба поспішно схилив важку бриту голову.

— Хто далі? — розгортаючи штору над дверима, гаркнув чорновусенький, з вискубаними бровами, завитий перукар.

Дзюба схопився і, округло змахнувши рукою, злегка вклонився в бік Кларка.

— Будь ласка, товаришу гвардієць, охоче поступаюсь, своєю чергою….. —…

— Не відмовляюсь, тому що дуже поспішаю… Спасибі! — сповнений гідності, — побрязкуючи медалями й орденами (це виходило ніби само по собі) демобілізований старшина пішов у суміжну кімнату.

Пора викласти хоч би коротко історію життя Скибами І Дзюби.

Шлях Скибана до американської розвідки був довгим, звивистим.

Скибан став шофером у післявоєнні роки. До цього він був різьбарем по дереву і жив у маленькому, з однією мулицею містечку, затисненому у вузькій гірській долині, на стику трьох кордонів: Румунії, Угорщини, Чехословаччини. Вікна його будинку виходили прямо на кордон. За кам'яною огорожею двору, за два кроки від колодязя, був вкопаний кордонний стовп із зображенням лева, що став на задні лапи. Копаючи город або витягаючи воду з колодязя, Скибан перегукувався з іноземцями — його голос легко долітав до угорської і румунської землі. Розмовляючи про погоду, про види на врожай, про базарні ціни на вовну і бринзу, домоткане полотно і виноградне вино, Скибан легко ухитрявся повідомляти умовним шифром своїх чужоземних сусідів, коли і з яким контрабандним товаром вони повинні чекати на нього і що саме йому бажано одержати взаміну. Глухими, туманними ночами він пробирався через кордон. На ранок був дома. Деякі кордонні стражники знали про нічні пригоди Скибана, але мовчали, бо різьбар по дереву добре платив за це.

Щонеділі Скибан, сховавши на дні хури контрабанду, їхав у Явір продавати зроблені протягом тижня шкатулки, туристські палиці у вигляді гуцульської сокирки іграшкового розміру, випалені розпеченим залізом барильця, тарілки, блюда, вирізьблені із мореного бука і дуба свої вироби Скибан продавав явірському філіалу празької мебльової фірми «Корона», директором якого був Стефан Янович Дзюба. Йому ж він збував контрабанду.

Таємна дружба Скибана і Дзюби була перервана війною. Хортистський уряд, який на цей час завдяки Гітлеру поширив владу і на більшу частину Закарпаття, мобілізував Скибана. Кілька років він прослужив у польовій жандармерії, у мадьярській армії, яка проливала кров за Гітлера на. просторах радянської землі. Різьбар по дереву, контрабандист перекваліфікувався на шофера: Після розгрому хортистських дивізій під Воронежем і Сталінградом Скибан дезертирував. Убивши німецького офіцера, що їхав у відпустку через хворобу, і забравши його документи, Скибан втік з фронту і прибув у Явір. Стефан Янович Дзюба справдив сподівання Скибана. Він дав притулок другові, забезпечивши йому спокій і непогане існування до повного розгрому Гітлера і Хорті.