Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

там у них проходить звичайна пошта. Чи достатньо надійні люди розкривають листи. Чи не могло бути витоку звідти? Третє: при допиті Строкіна слідчий не надав особливого значення золотій чаші, оскільки Строкін ішов за бандитизм, якого навіть не заперечував.

— Він не міг заперечити. Його упіймали на гарячому.

— Ясно! — відмахнувся Каїров. — Слідчий зацікавився чашею, як далекою загадковою історією, що до цієї справи не причетна. А тим часом у показаннях Строкіна з цього приводу є дуже сумнівні відповіді. Він твердить, що побачив чашу, коли від'їхала машина. Тоді виникає питання: чому золото побачив лише Строкін, а інший солдат і поручик не побачили? Припустимо, пощастило. Та як він міг зберегти його, як був солдатом? Та й потім — на будівництві шахтарського селища, де жив у бараці. Нарешті, з двадцять першого року по двадцять третій він перебував в ув'язненні за продаж казенного кожуха. Де всі ці роки Строкін беріг чашу? Набагато спокійніше було б продати її, пропити, програти в карти. Одне слово, є серйозні підстави думати, що чаша потрапила до Строкіна після двадцять третього року. А беручи до уваги характер його життя, можна сказати, що, мабуть, незадовго до останнього арешту, тобто влітку двадцять шостого.

— Ніхто про продаж чаші заяв не робив, — зауважив Боровицький.

— Не дивно, — відповів Каїров. — Треба уточнити, кому з фахівців показували чашу. Якщо вона справді п'ятнадцятого століття, то цілком могла бути в тому опису, уривок з якого надіслала вчителька…

— Тоді ця ниточка…

— Так-так-так! Ниточка, яка може вивести на місце, де треба шукати те, що було в ящику з трьома сургучевими печатками. Я дивився справу Строкіна. Він служив у Петрограді в караульній роті. Й міг вантажити на машини ящики з цінним майном. Щодо чаші, то слідчий своєю недосвідченістю сам наштовхнув на відповідь. Слідчий прямо виклав, що, на думку фахівців, чаша належить до творів мистецтва, викрадених із Зимового палацу. Мені здається, в інтересах справи треба показати чашу не тільки фахівцям і історикам, але й торговцям-ювелірам. Ось на вулиці Енгельса, сімдесят чотири, «Годинникова ювелірна крамниця Л. Перельман», а на протилежному боці вулиці — «Годинники, золото, срібло М. Добіна». Цікаво, що вони скажуть.

— Думка варта уваги, — погодився Боровицький. — Але де чаша? В Москві? В Ленінграді? Хто нам її поверне?

— А жаль, — зітхнув Каїров. — У справі є фотографії. Показати хоча б їх.

— Можна спробувати, — без особливої впевненості відповів Боровицький.

— Тепер про мою поїздку. Спочатку я вважаю за потрібне перевірити твою версію: вбивця завгоспа Попова прибув у Сєверокавказьк з метою розкрити тайник. Цілком можливо, що так воно й є…

— Як це здійснити?

— Дуже просто. Я приїду в Сєверокавказьк з тією ж метою, що й він. Відкрити тайник і вивезти його вміст. Якщо вбивця, назвемо його умовно Дантист, відповідає нашій моделі, то трьох-п'яти днів йому буде досить, щоб він викрив мене. Й спробує вжити заходів. Так він себе видасть.

6

Капелюха Каїров купив у Армавірі. Поїзд стояв тут довго. Пасажири, розморені духотою, дорогою, квапливо вистрибували на перон, низький, старий, брудний. На пероні виявилося ще задушливіше, ніж у купе. Каїров уже хотів повертатись у вагон, як раптом біля камери схову побачив грузина з купкою жовтих солом'яних капелюхів. Капелюхи були з надзвичайно широкими крисами. І більше скидалися на жіночі. Та купували їх виключно чоловіки. Чи то сонце тут винне, чи святе почуття чоловічої солідарності, але Каїров прилаштувався в кінці черги з трьох чоловіків. Грузин вигукував:

— Сапсем задаром! Сапсем задаром! Один полтиник.

«Сапсем задаром» було, звичайно, рекламним трюком. Бо в червні 1927 року полтиник важив рівно стільки, скільки три роки тому п'ятдесят повнокровних карбованців. Каїров витягнув із кишені новеньку блискучу срібну монету, де з аверса[8] гордо дивився державний герб і лозунг: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», поклав її на долоню грузина догори реверсом[9] — дуже гарний молотобоєць був зображений на цьому боці.

Капелюх був в самий раз. Каїров забув про широкі криси і напівчоловічий його фасон. Тим більше поруч з вокзалом, під запиленою акацією, розчепірилася фанерна будка, на широкій стіні якої яскраво й різко було написано: «Державний пивоварний трест «Українська Нова Баварія». Продаж столового й пльзенського пива вищої якості в будь-якій кількості».

Вусань дядько — сорочка на грудях вишита хрестом — наповнював високі кухлі пивом. Воно чудово пінилося. Каїров попросив два кухлі.

Біля акації, на п'ятачку затінку, стояло троє хлопців, обстрижених «під горщик». Один, у синій сорочці, найменший, грав на гітарі й співав:

Відкрию вам я таїну: Кого люблю, зник вдалину. Кого нема тут іздавен, До кого серце лине ген.

Пиво виявилося не тільки смачним, але й холодним. У гарному настрої Каїров повернувся у вагон.

… Поїзд прибув у Сєверокавказьк майже за розкладом, о тринадцятій годині, запізнившись усього на кілька хвилин. Широкі сосни на схилах гір осявалися рожевим світлом, що стрибало з гілки на гілку. Гілки здригалися під його стрибками. А може, у цьому був винен легкий вітер, що віяв з ущелини, за якою в тремтливому мареві бузково виступали чоласті обриси закутаних снігом вершин.

Широкоплечі носильники ринули у вагони з такою самовідданістю, наче зустрічали не випадкових пасажирів, зморених багажем, а любих родичів.

Валіза Каїрова була невелика й легка. Мірзо Іванович відмовився від послуг молодого, на вигляд циганкуватого, носильника, так само як відмовився і від послуг чистильника взуття, який невідомо чому переслідував його аж до турнікета біля виходу в місто.

Довкола вокзалу росли троянди. На великій клумбі. Й уздовж тротуару, між кипарисами. Пахло трояндами, кипарисами, кіньми. Возами й тарантасами був запруджений весь привокзальний