Зінаїда Костянтинівна Шишова - Велике плавання

пришвартувався другий човен. Господар його привіз на обмін прядиво, рибу і свіжу воду. Усього цього у нас було вже вдосталь, але пан подарував індіанцеві чотки, дзвіночки і гарний червоний ковпак. Не займаючи його припасів, ми відпустили індіанця з миром. Якщо навіть брат Аотака і сказав остров'янам про білих людей щось погане, то зараз це погане враження повинно було розвіятись.

Треба сказати, що безперервні зливи почали трохи псувати настрій на наших кораблях. Скажу про себе: як тільки визирало сонечко, мені починало здаватися, що ще день-два — і ми допливемо до Катаю. Але знову набігали хмари, паруси каравел безпорадно звисали, і відплиття відкладалось.

Нарешті випогодилось, і ми вирушили в дорогу.

Індіанці у цих краях так звикли до жахливих злив з неба, що дощі не справляли на наших гуанаханців ніякого враження. Однак ми помітили, що вони що не день сумнішають. Серед них, мабуть, в одного Аотака ніколи не минав веселий настрій.

Часто він з усмішкою підходив до своїх земляків. Тривале перебування на кораблі, очевидно, не приносило бідолашним тубільцям стільки радощів, скільки Аотаку. І кастільську мову вони засвоювали набагато важче, ніж він. Якщо у перші дні вони весело балакали, переймаючи від матросів багато слів підряд, то зараз, не відповідаючи на наші оклики, вони годинами просиджували на палубі, сумно слідкуючи, як пропливають мимо береги.

Я дуже хотів, щоб Аотак порозмовляв з ними, підтримав їх і підбадьорив. Одначе доброго юнака не потрібно було підганяти. Сьогодні він знову почав з ними розмову. Здаля я бачив, як він брав їхні руки в свої, потім, глянувши на адміральську каюту, щось довго і настирливо говорив своїм землякам, прикладаючи руки то до голови, то до серця, і, нарешті, відійшовши, зупинився біля борту так само, як і інші гуанаханці, слідкуючи за двома пінявими струменями води, що розбігалися від носа каравели.

— Про що це ти розмовляв з ними? — спитав пан, який вийшов на палубу у супроводі Орніччо.

Юнак простягнув до пана обидві руки, повторюючи вже відоме йому слово «дім». При цьому він знаками показував, що просить адмірала відпустити його земляків додому.

Не розуміючи Аотака, пан спочатку машинально гладив його по голові й усміхався. Але Аотак настирливо почав хапати його за руку, вигукуючи по-кастільськи:

— Пане, пусти! Вони — дім. Вони — мати, дитина! — і, оглядаючись на нас, ніби шукаючи у нас підтримки, пояснював: — Брат мій, багато діти, потрібно дім!

Зрозумівши нарешті, що хоче сказати юнак, адмірал спохмурнів: він взагалі не полюбляв, щоб хто-небудь втручався у його справи.

Ми знали, яка причина лихого настрою адмірала: досі ми не знайшли жодної крупинки золота, щоб порадувати довгожданою звісткою монархів.

Пан говорив, що, як тільки ми досягнемо країни, багатства якої зможуть виправдати витрачені на наше спорядження кошти, він навантажить скарбами одну з наших каравел і відішле її в Іспанію з доброю звісткою. Це було б важливо також і тому, що з нею можна було б відправити на батьківщину хворих, які дуже потерпають од нестачі ліків і необхідного догляду.

Ото ж бо так і прагнув адмірал якнайшвидше добратися до острова Сіпанго, а там — до Катаю та Індії. Оскільки наші гуанаханці та й мешканці Санта-Марії знаками давали йому зрозуміти, що поблизу знаходяться острови, жителі яких носять золоті браслети і де золота так багато, що його можна збирати на землі, адмірал вирішив, не затримуючись, знову податися в море.

Напнувши всі паруси, ми попрямували до острова, що бовванів удалині. Він плоский і зелений і мало чим відрізняється від Сан-Сальвадору або Санта-Марії. На честь арагонського короля пан назвав його «Фернандіна» і приєднав його до володінь З'єднаного королівства.

Ми з Орніччо цього дня на берег не з'їжджали. Друг мій був дуже засмучений. На мої розпити він відповідав лише фразою, яка зовсім не стосувалася нашої розмови:

— Пан наш, адмірал, з гуанаханцями, яких він сам неодноразово називав добрими і безкорисливими, поводиться, мов з полоненими, захопленими в упертому кривавому бою.

Я нагадав Орніччо, що португальці таким самим чином захоплювали жителів Гвінейського узбережжя. Одначе, на противагу адміралу, вони ставились до своїх полонених жорстоко, напихаючи ними трюми.

— Авжеж, — сказав мій друг. — Я знаю… Але спершу португальці також, мабуть, дарували гвінейцям всілякі дзвіночки та намисто… Інакше наш пан не взяв би з собою у плавання стільки цього добра.

Я не зовсім зрозумів його думку, але, не встряючи зі мною в суперечку, Орніччо рвучко повернувся, відійшов од мене.

Мені здається, що ці безперервні дощі і задушлива спека псують настрій моєму другові, який завжди у найважчі хвилини нашого плавання знаходив для усіх привітне слово.

Ще пливучи до Фернандіни, ми зустріли в каное самотнього індіанця. У видовбаному гарбузі він віз з собою прісну воду, а також хлібець як кулак завбільшки. З того, як обережно він в особливий очеретяний кошик ховав уривки скляних чоток і дві іспанські монетки, ми зрозуміли, що він побував у краях, де ми висаджувались. Ми підняли індіанця разом з його каное на борт, оглянули човна, але нічого з його речей не взяли. Пан обдарував його і відпустив з миром.

Ні, ні, Орніччо не має рації, якщо гадає, що пан наш несправедливий до індіанців. Всі адміралові думки спрямовані на те, щоб якнайкраще добратися до Катаю, тому він і не відпускає гуанаханців і мало уваги надає зараз птахам, рибам, метеликам і квітам, якими він ще недавно так любувався разом з нами.

У вівторок, 16 жовтня, ми все ще йшли вздовж берегів Фернандіни і, висаджуючись у зручних місцях, роздавали подарунки місцевим індіанцям. Треба сказати, що не лише мені одному впало у вічі, що жителям Фернандіни менше, ніж зустрінутим раніше індіанцям, пасувала назва «дикун». Будинки їхні вражали чистотою, сплять вони в гамаках — особливих, підвішених до стовпів сітках. Ні тутешні індіанці, ні мешканці Гуанахані і Санта-Марії не тримають домашніх тварин.