Йон Колфер - Артеміс Фаул. Розум проти чарів

опинився всередині зупиненого часу. Зачудовано витріщився він на життя, що, в прискореному темпі мчало за мерехтливим краєм поля. З неймовірною швидкістю миготіли автомобілі, а хмари котилися по небу так, мовби їх гнав десятибальний шторм.

— Мульчу, нікчемний шкідничку! — проревів Корч. — Тут уже можеш скинути свого костюмчика. Поле не пропускає ультрафіолет — принаймні так мене запевнили.

На станції Е1 Мульчеві видали захисний комбінезон. Хоча у гномів груба шкіра, вони надзвичайно чутливі до сонячного світла: хвилина-дві на сонці — і вже маєш готовий опік. Мульч стягнув з себе комбінезон, що щільно облягав йому тіло.

— Радий бачити вас, Джуліусе.

— Для тебе я — командувач Корч.

— Уже командувач… Чував я про це. Канцелярська помилка, чи що?

Корчеві зуби вмить пережували сигару на кашку.

— Арештований! Я не маю часу відповідати на твої нахабні жартики. І я не підгилив тебе чоботом під зад тільки тому, що маю для тебе одну робітку.

— Арештований? — набурмосився Мульч. — Ви ж знаєте, Джуліусе, я теж маю ім’я.

Корч присів навпочіпки, щоб голова опинилася на рівні з гномовою.

— Я не знаю, в якому вигаданому світі живеш ти, арештований, але в реальному світі ти — злочинець, і моє завдання полягає в тому, щоб зробити твоє житія якомога нестерпнішим. Тож якщо ти сподіваєшся від мене чемності лише на тій підставі, що я разів п’ятнадцять тягав тебе на суди, то скажу тобі: і не сподівайся!

Мульч потер зап’ястки, на яких зосталися червоні пасмуги від наручників.

— Та вже гаразд, командувачу. Тільки навіщо так надриватися? Ви ж знаєте: я ніякий не вбивця, а просто дрібний порушник закону.

— Чув я, ти замалим не став убивцею там, у камері.

— Я не винен. Вони напали на мене.

Корч запхнув собі в рот нову сигару.

— Гаразд, замнемо це. Просто йди за мною і нічого ні в кого не крадь.

— Слухаюсь, пане командувачу, — з невинним виглядом відповів Мульч.

Він і не збирався шастати по чужих кишенях. Більше не збирався. Бо щойно, коли командувач так необачно був нахилився до нього, Мульч устиг поцупити в нього картку доступу в часове поле.

Вони перетнули периметр, установлений Швидким реагуванням, і вийшли на алею.

— Бачиш он той будинок?

— Який будинок?

Корч круто обернувся до гнома.

— Арештований, я не маю часу на пусте базікання. Вже збігло майже чотири години — половина зупиненого часу. Ще кілька годин — і один з моїх найкращих офіцерів загине від «полоскалки»!

— А мені що до того? — здвигнув плечима гном-клептоман. — Чи ви забули, що я просто злочинець? До речі, я здогадуюсь, чого ви від мене хочете, і відповідь моя буде: ні, не хочу.

— Я ж іще ні про що тебе й не попросив!

— Та це й дурневі зрозуміло. Я хто? Зломлювач. А перед нами що? Будинок. Ви в цей будинок не можете увійти, бо позбудетеся вашої чарівної сили, а мені вже нічого втрачати. Зрозуміло, як два плюс два чотири.

Корч виплюнув сигару.

— А де ж твоє громадянське сумління? Тут на карту поставлено весь наш спосіб життя.

— Ваш — але не мій. Мені байдуже, де сидіти в буцегарні: під чи над землею.

Командувач трохи помізкував.

— Гаразд, черв’яче. Обіцяю зняти з тебе п’ятдесят років строку.

— Я хочу мати повну амністію.

— І не мрій, Мульче.

— Тоді нема й розмови.

— Сімдесят п’ять, і ні року більше. Погоджуйся, а то пожалкуєш.

Мульч прикинувся, що обмірковує. Весь цей торг мав для нього суто теоретичний інтерес. Яка різниця: п’ятдесят, сімдесят п’ять років, коли він збирається утекти взагалі?

— Плюс одиночна камера?

— Так, так. Одиночка. Ну, то як: зробиш?

— Гаразд, Джуліусе. Зроблю для вас виняток.

О’Гир підбирав відеокамеру під колір райдужки.

— Ясно-карий, либонь, підійде. Чи краще темно-жовтий? У вас приголомшливі очі, пане Мульче.

— Дякую, О’Гире. Моя мама завжди казала, що очі — найпривабливіше у моїй зовнішності.

Корч міряв кроками підлогу шатла.

— Ви, двоє, невже ви не усвідомлюєте, що наш час уже майже спливає? До дідька відтінки! Дай, О’Гире, йому камеру та й по всьому.

Кентавр обережно дістав пінцетом із розчину лінзу.

— Тут справа не в порожнім педантизмі, командире. Що краще колір лінзи поєднується з кольором ока, то менше буде перешкод на зображенні.

— Може, воно й так, але давайте вже швидше!

О’Гир схопив Мульча за підборідця, щоб той не сіпав головою.

— От і все. Відтепер ми завжди будемо поруч з вами.

В густі пелехи волосся, що стирчало з гном’ячого вуха, О’Гир уплів крихітного циліндрика.

— А це так ми підвели звук. Це якщо вам раптом стане потрібна термінова допомога.

— Ви вже даруйте, — криво посміхнувся Мульч, — що я не сяю довірою до вас. Мені завжди краще таланило, коли я працював сам-один.

— Сімнадцять ув’язнень підряд — от так таланило! — захихотів Корч.

— Ага, тепер ви вже маєте час на жарти?

— Слушно кажеш! — Корч схопив гнома за плече. — Часу ми не маємо зовсім. Ходімо!

І висмикнув Мульча з шатла, а далі поволік через моріжок до вишневого садка.

— Я хочу, щоб ти прокопався до будинку і з’ясував, звідкіля цьому хлопчиськові Фаулу стільки про нас відомо. Може, він має якийсь шпигунський пристрій. Як натрапиш на щось таке — відразу знищ. А ще знайди, якщо зможеш, капітана Куць і подивись, що для неї можна зробити. Якщо ж вона загинула, то це принаймні розв’яже нам руки. Тоді ми пустимо «полоскалку».