Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

жахи, — Чебрик лише усміхнувся, він не сказав, що минулого тижня вже був у тій печері з Фоліаною.

— А ти гусінь бачив, тату? Ото жах!

Батько голосно сміявся.

— Давно хотів сам показати тобі Землю… І той будинок, в котрому жили мої батьки… Але на роботі так багато справ…

Батько раптом спохмурнів, щось його засмутило чи просто він занурився у спогади.

— Тату, про що ти думаєш?

КРИЛА

Ми приземлилися надвечір. Багряне око дивилося на нас з-під ультрамаринової хмари, химерно освітлюючи нашу спортивну міжпланетну авієтку, рудий килимок степового вишару і довгий ряд одноповерхових котеджів, що. вишикувались на межі степу й лісу.

— Тату, це Сонце? — син зістрибнув на землю і мружився, дивлячись на червону кулю на заході.

— Сонце.

— Яке велике і красиве.

Син не звик бачити Сонце так близько.

— Тату, ми заночуємо на Землі?

— Сподіваюсь.

Була рання весна. Певно, кілька годин тому пройшов дощ, бо виблискували калюжі. А втім, небо вже було безхмарне, лиш на обрії простягалися дві ультрамаринові смуги. Вже більше року я не був на Землі. Але зараз хочу розповісти не про те, з якою насолодою вдихав я пахощі весняної землі.

Ми з сином пішли до будинків, до сьомого, як рахувати від правого краю лісу (так повідомляв у листі Ален), котеджу під оранжевою пдастиковою шапинкою даху..

— Ти на Землі народився, тату, — ніби запитав, але водночас ствердив син. — Але не тут.

— Що не тут? — Я думав про своє.

— Народився не тут. Ти народився у великому місті, — розповідав мені син. — Колись мої бабуся та дідусь жили на Землі у великому місті Білозері. Правда? І колись на Землі народився ти, тату. Правда?

— Так, сину.

Ми підійшли до низького Парканчика з вічнозеленого мутанта сріблястої берези і, переступивши його, вийшли на тверде і сухе ситалове покриття доріжки, що вела до будинку. На порозі нас зустрів Рябий, великий і вже старий пес. Він супроводив нас до вітальні, де за великим круглим столом побачили Алена Орна з дочкою. Вони гортали якийсь кольоровий альбом. Ще місяць тому Ален очолював Інканський Центр метакаскадних синтезів. На Інкані ми з ним були сусідами, приятелювали. В Алена на роботі сталося нещастя — загинуло троє його друзів. Ніби й не було Аленової вини у тому, але те його мучило. Він залишив роботу, прилетів на Землю і виношував плани — як почати життя спочатку? Так принаймні він писав у листі до мене. Він оселився в цьому котеджі разом з донькою. Дружина залишилася на Інкані. Подейкували, що непорозуміння з дружиною навіть зіграли якусь роль у тій трагічній історії.

Та, мабуть, то були просто плітки. Я не запитував Алена про подробиці. Я знав — йому боляче згадувати. Ален не відразу помітив нас.

— Куди це ти ходив? — запитав Рябого, що зайшов до кімнати і сів біля нього, висолопивши довгого червоного язика.

Рябий у відповідь солодко позіхнув і показав на нас поглядом, але Орн не дивився на Рябого, тож і не зрозумів його безсловесної відповіді.

— Ти неуважна, Ксі, — мовив повчально до доньки. — Мені це не подобається. Ось поглянь сюди, тут намальовано…

— Прилетів дядя Антін з Чебриком! — дзвінко вигукнула Ксеня.

Ален нарешті побачив нас. Чомусь вирішив удати із себе ображеного, про якого забули друзі, та на обличчі в нього засяяла посмішка:

— Нарешті хтось згадав про мене.

Ален швидко зрозумів, що не впорається із роллю ображеного, і кинувся до мене з обіймами.

Нашвидкуруч зварив кави і приготував вечерю. Я впізнавав давнього приятеля. Ален ніколи не любив прислуги, навіть біокібернетичної. Завжди все робив сам.

Пили каву, смакували тістечками, дивними, смачними, певно, Аленового приготування. Він розпитував про Інкану, про мою работу в Центрі проблем довголіття, де я посів місце завідуючого лабораторією серцевих досліджень. Мовби випадково розмова час від часу поверталася до роботи Центру метакаскадних синтезів, і Ален кожного разу з удаваною байдужістю говорив:

— Врешті, мене то зовсім не обходить, — а потім знову щось запитував про свою колишню роботу.

Наші діти раптом здійняли галас — не поділили тістечка з червоними кремовими зірочками. Ален прикрикнув:

— Ксі, ти сидиш за столом з дорослими. Тобі вже скоро сім років. Краще покажи Чебрику репродукції і розкажи про них усе, що знаєш, — підсунув ближче до них великого альбома земного видавництва «Культура». Ален здавна цікавився стародавнім живописом. Я відразу пригадав це, прочитавши на обкладинці, — «Майстри живопису минулого. Ель Греко».

Ксеня після батькових слів споважніла, виповнилась дорослістю своїх аж семи років.

Узяла до рук альбома і почала розповідати Чебрику про земних художників, втаємничено закопилюючи губки, мовби розповідаючи казочку.

Ален удавав із себе безтурботного і навіть щасливого. Та я відчував його внутрішні гризоти.

Нарешті запитав:

— Не думаєш повернутися на Інкану?

— Навіщо?

— Я просто запитую. Перед відльотом заходив до твоєї Юліани…

Ален показав поглядом на Ксеню і подав мені знак, щоб говорив тихше:

— Вона й так зачасто згадує про неї. Цього місяця прилітала, то потім з тиждень тільки й питань, чи мама прилетить до нас назовсім. Тож як там вона без мене, не нудьгує?

— Не треба так. Вона розумна жінка. Я хочу сказати, вона не заслуговує на таке життя. Вона молода, красива, і вона любить