Олександр Петрович Ємченко - Сам собі бог

Ми так і зробили. Я сів на своє старе місце і знову почав заглиблюватися у відображення своїх очей. Як я і сподівався…

Трошки згорблена людина з сивим довгим волоссям, одягнена у сутану, бігала по подвір’ю і гукала:

— Пилипе, не ховайся! Я знаю, що ти десь тут! Виходь, сину сатани!

Я знав, що це мій батько, і як мене не тримала мати, я вийшов з хліву і одізвався.

— А, ти тут! — батько повернувся до мене. — Як ти міг зрадити Святе Слово?! І це мій син! Ти — зрадник! Ти зв’язався зі слугами сатани! Дешево ж ти продав свою душу.

Викрикуючи ці слова, батько розмахував руками і все ближче підходив до мене.

— Заспокойтеся, тату. Я — не зрадник. Я зробив свій вибір. Це мої переконання.

— Переконання?! Які переконання?! Ти навіть не знаєш про що говориш!

Батько підходив до мене з погрозливим поглядом, але я стояв і твердо дивився йому прямо у вічі. Раптом він зупинився, сів на землю і заплакав:

— У мене більше немає сина. За що, Господи, Ти мене так караєш у час Твого Суду?

Я нічого не сказав, вийшов з подвір’я і пішов геть з дому. На душі був неспокій. Я знав, що вже не повернуся і, можливо, ніколи більше не побачу свого батька. Я обрав свій шлях. Можливо, то і був шлях до пекла, як казав він, але це був мій шлях, і звернути з нього я б вже не зміг.

Треба було розшукати Петра, який теж разом зі мною повернувся до рідного міста щоб побачитися зі своєю матусею, і повертатися через річку до своїх. Петра я застав вдома. Він вже був готовий вирушати.

— Ну, як вдома? — спитав він мене, поки я вітався з Ганною Іванівною.

— У мене вже немає дому… — відповів я.

— Не горюй, Пилипе, незабаром вся Росія буде твоїм рідним домом. Ходімо, нам вже пора…

Ігор тряс мене за плече. Я прокинувся від видіння і запитливо подивився на нього.

— Що це було? — запитав він хитаючи головою до дзеркала і я зрозумів, що він теж щось бачив.

Я відповів після невеликої паузи.

— Не знаю. Я і попросив тебе прийти сьогодні, щоб порадитись про це. Наскільки я зараз розумію, це існує в дійсності, раз і ти бачив щось. До речі, що ти бачив? Скажи, це важливо для мене.

— Ну… чесно кажучи, я нічого не очікував побачити, але… Спочатку дзеркало стало матовим, я злякався і хотів звернутися до тебе, але… потім я побачив справжнє кіно. Я зрозумів, щось про часи перед революцією…

— Після, — поправив я друга. — Це вже відбувалося після революції. Мені навіть важко було пояснити, чому я був так впевнений, що останнє видіння відобразило події вже після революції. Я просто це знав.

— А що ти відчуваєш, коли бачиш це? І взагалі, коли це почалося? — Ігор встав з крісла і підійшов до дзеркала. — Може, ти мене розігруєш?

— Як це розігрую? Ти ж сам все бачив!

— Так, бачив, — погодився Ігор. — Але все ж таки…

— Це почалося позавчора. Я прибирав у квартирі, і протирав дзеркало вологою ганчіркою. Раптом я побачив, що ті місця, де я тільки-но пройшовся, почали мутніти і там щось з’являється. Мені зразу ж стало недобре. Поблизу стояло крісло. Я розвернув його до дзеркала і сів. Відтоді я і почав це бачити.

— А хто то були? Старий дід і хлопець. Я так зрозумів, що це батько і син.

— Так, ти не помилився: це дійсно батько і син. Але я не просто бачу це як кіно. Я ніби засинаю і бачу сон, де я ж відіграю головну роль. Але ж я не сплю!!!

— Ти хочеш сказати, що той хлопець, то і є ти? Тепер зрозуміло чому ти знаєш, що це було після революції… Стій! — Тут Ігор повернувся до мене. — А може це те, що справді було з тобою?

— Не розумію, — відповів я, але серце почало сильно битися від хвилювання.

— Це є твоє попереднє життя. Ну, не мені тобі казати про перевтілення, про карму і таке інше… Невже до цього ти жив у час революції? — я побачив, що Ігор справді захопився цією думкою і вирішив підіграти йому.

— Так, — підтвердив я і усміхнувся. — Це дійсно схоже на правду. Я жив у ті часи і боровся за радянську владу.

— А ти впевнений, що боровся за революцію?

— Так. А чому ж, як ти гадаєш, мій батько прогнав мене з хати?! Я виріс у родині священика. Я це відчуваю зараз так сильно, нібито воно дійсно так і було!

— Дуже цікаво, — сказав Ігор. — Дуже. Дай щось пити. У мене від цього у горлі пересохло.

Я пішов на кухню і приніс звідти склянку води.

— А що ти ще знаєш чи відчуваєш про це? — Ігор повернув порожню склянку і з цікавістю подивився на мене.

— Так, я щось відчуваю, але це важко вимовити. Тоді для Пилипа єдиним авторитетом був дід Він його дуже поважав, але той вже помер. У діда був дуже цікавий погляд на Бога і людину. Він зовсім не сходився з тим, чому тоді навчали у школі та церкві. У них з батьком Пилипа було багато суперечок з цього приводу. Дід жив окремо, у іншому селі, і Пилип дуже часто гостював у нього.

— А ти можеш коротко виразити позицію діда?

Я задумався на хвилину, але потім відповів:

— Людина не може бути рабом Божим Вона може бути або злодієм, або антихристом, або Сином Божим. А син не може служити Батькові. Він — його нащадок. Я не знаю, як це виразити більш правдиво, але