Кшиштоф Борунь - Поріг безсмертя

що думки біжать тут навзаводи по ланцюжках зв'язків без жодного контролю. Та на певній стадії розвитку цей контроль стає неминучим наслідком процесів пристосування. Проявом цього контролю є інформація про потоки інформації, що йдуть крізь мозок, про відтворювані зв'язки, еро самі процеси поєднань, одне слово — мислення про мислення. Чи тобі це ні про що не нагадує, Ест?.. «Cogito, ergo sum»![9]

— Знову вульгаризуєш… Скажи, нарешті, до чого ти хилиш?

— Стривай! Хай буде, що я вульгаризую. Важливий принцип, а він саме такий! Я хилю до того, аби ви зрозуміли, що особистість — це свого роду запис. Запис світу в динамічній структурі кори мозку і сітчастої системи. Звичайно, коли цього запису немає, немає й особистості. Немає душі! Не дивися на мене так погрозливо, Ест. І новонароджений, і людина, в якої знищена структура інформаційних зв'язків у мозкові, не матимуть того, що ми називаємо душею. Душа не народжується в момент зачаття і не чекає десь у потойбічному світі права зійти на землю, а створюється зовнішнім світом. Якщо ж говорити про людську душу, то це світ особливого роду: світ людський — суспільство.

Боннард замовк.

— Боюся, що я знову трохи відхилився од теми, — почав він за хвилю. — Вас же цікавить, що сталося з Браго. Але тут одне з другим тісно пов'язане. Річ у тім, що цей запис, ця особистість тільки на перший погляд здається нематеріальною. Адже інформація записана на цілком певній матеріальній структурі і без неї існувати не може.

— Розумію. Але якщо мозок Браго знищений, то в який же спосіб…

— Постривайте! Це лише початок! Я сказав, що запис було зроблено на нейроновій структурі мозку, проте це не означає, що його не можна перенести на іншу систему, здатну створити функціонально подібну структуру. Те, що це теоретично можливо, розуміли деякі філософи минулого. Однак донедавна здавалося, що практично це. завдання нерозв'язне. По-перше, як розшифрувати запис? Вже з локалізацією слідів пам'яті було чимало мороки. По-друге, неймовірно велика складність запису і динамічність структури унеможливлювали, так би мовити, послідовне створення копії. Проте виявилося: саме в цих двох труднощах і полягає розв'язання проблеми. Не знаю, правда, чи відомо вам, що від початку дев'ятнадцятого сторіччя серед психофізіологів точилася дискусія про коркові локалізації. Річ ось у чім. Деякі факти свідчили про те, що цілий ряд психічних дій можна пов'язати з певними частинами кори мозку. Наприклад, зорові враження мають своє проекційне поле, розташоване в потиличній ділянці, слухові ж— у скроневій. Більше того, в середині нашого століття було виявлено, що подразнення деяких ділянок сітчастої системи проміжного мозку викликає певні емоційні реакції, такі, як страх, задоволення тощо. Однак інші експерименти доводили, що ряд психічних явищ не можна локалізувати, що їхньою основою є кора мозку, котра діє, як єдине ціле. Суперечка на цю тему тривала досить довго і закінчилася, можна сказати, визнанням правоти обох сторін. Виявилося, що локалізація існує, але, в принципі, тільки для елементарних вражень. Якщо ж говорити про вищі психічні функції, то тут домінують властивості інтегральні, цілісні. Я гадаю, мабуть, не треба пояснювати, що запис особистості належить саме до другої категорії. Більше того, мозок має ще одну надзвичайно важливу властивість. Вже кілька десятиліть відомо, що в деяких випадках усунення навіть великих ділянок кори мозку не повністю знищує запис. Мозок — орган незмірно пластичний, створений ніби «на виріст», і при знищенні певних його ділянок їхні функції може взяти на себе залишена нервова структура. З цією властивістю останнім часом почали пов'язувати надії на трансплантацію нервової тканини мозку і заміну знищених ділянок мозкової речовини відповідними ділянками, взятими з іншого мозку.

— Так само, як пересаджують серце або кінцівки?

— Отож! На жаль, з'явилися принципово непереборні перешкоди як технічного, так і психофізіологічного характеру. По-перше, трансплантант, якщо він навіть починає приживлятися і виникають зв'язки, викликає таке серйозне порушення фізіологічної рівноваги, що організм невдовзі гине. По-друге, якщо використовувати мозок дорослих індивідів, то взята ділянка являє собою вже певного роду сформовану структуру, і, як наслідок, відбувається поєднання двох особистостей, що неминуче веде до небезпечних порушень і необоротних дегенеративних змін.

— І ви експериментували на людях? — жахнувся я.

— Ні, тільки на тваринах! Зрештою, я сам поставив усього два досліди. А втім, якби навіть вдалося подолати технічні й фізіологічні труднощі, то для трансплантації годилися б лише ділянки «незаписаного», але відповідним чином розвиненого мозку. Але ж одне виключає друге, тому здавалося, що проблема залишиться нерозв'язною. Та, як це вже не раз бувало в історії науки, на допомогу прийшло відкриття, на перший погляд зовсім не пов'язане з нейрофізіологічними, дослідженнями. Лабораторним шляхом було створено певну речовину з дивовижними властивостями…

— Нейродин?!

Боннард кивнув головою.

— Авжеж. Спершу Бурт сам не уявляв собі можливостей, які відкриває нейродин. Скажу більше — ще й сьогодні ми не можемо зрозуміти до кінця, на чому грунтуються його властивості. Нейродин — надзвичайно складна кремнійорганічна структура, яка має властивості, за молекулярною будовою схожі на нуклеїнові кислоти, але, звичайно, створена з інших хімічних елементів. Незвичайність його властивостей полягає в тому, що це в певному значенні жива речовина, до того ж наділена не тільки специфічним метаболізмом[10], а й не баченою досі здатністю до само організації. Ця здатність самоорганізовуватись у нейродину навіть вища, ніж у людського мозку. Відразу ж після синтезу, варто тільки йому забезпечити підтримання метаболічних процесів, у нейродині під дією середовища починається процес самоорганізації і самовдосконалення структури. Більше того, його здатність пристосовуватися до умов залежно від потреби спричиняє виникнення певних органів чуттів і дій.

— Гомункулус… — перелякано прошепотів Альберді.

— Ні. Боятися нема чого, — заперечив Боннард. — Принаймні поки що, — додав він трохи меланхолійно. — Можливо, коли б спробувати якимось відповідним чином спрямувати його еволюцію, в ньому можна було б певною мірою створити імітацію психіки. Та ми поки що надто мало знаємо… Не кажучи вже про те, що здатність нейродину самостійно підтримувати в собі життя, власне, дорівнює нулеві. Але його практична корисність надзвичайно велика. Вона виявляється в здатності до певного роду симбіозу,