Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

— З-з-здохнеш від та-такої науки!

Ми з Вітею перезирнулися. Вітя ліг на спину й став пригорщами сипати пісок собі на груди.

— Так, Сергійку, — сказав він, — гарно твій друг з тебе пожартував!

— Убити його мало, та-та-такого друга!

Ми з Вітею знову перезирнулись, і я подумав про себе: «Кому-кому, а Віті пощастило в дружбі. Хто-хто, а я вже ніколи не підведу його, як Женько підвів Сергія».

Сергій та Женько також збиралися в похід човнами. Піших екскурсій та походів у нашій школі завжди було дуже багато, а човнами влаштовували вперше. Нема чого й казати, з яким захопленням ми всі до нього готувалися, з яким нетерпінням чекали на перше липня, на яке було призначено старт. Сергій був одним з найзавзятіших наших туристів, а тут він просто схибнувся на човнах, на рибальських снастях, на всіляких фарватерах, ватерлініях та кільватерних колонах.

Днів за десять до початку походу всі зібралися в піонерській кімнаті.

Начальник походу — вчитель географії Трохим Іванович розподілив обов'язки і сказав, які речі треба взяти. Тут він приклав долоню до лоба:

— До речі, товариші, про найголовніше я й забув! Підніміть руку, хто не вміє плавати!

Ніхто не підняв руки. Я знав, що Вітя плавати не вміє, але, звичайно ж, не подумав його виказувати. А Женько раптом повернувся до Сергія й голосно сказав:

— Сергійку! Ну, чого ти ховаєшся? Ти ж не вмієш плавати!

Сергій страшенно почервонів. Він так подивився на Женька, що в іншого б мову відібрало, але Женько вів далі:

— Чого ти сердишся, Сергійку! Ну, чого ти сердишся? Скажеш, звичайно, я поганий товариш, якщо тебе виказую! А я тобі відповім: адже до походу не два дні, а цілих десять — отже, ти можеш навчитися плавати. Ти от усе торочиш, що вже вчився, що у тебе нічого не виходить, бо ти худий, але важкий, і що в тебе питома вага надто велика для плавання. А я тобі скажу: брехня все це. Просто у тебе наполегливості немає. Ну й от! Трапиться з тобою що-небудь, на чиїй совісті це буде? На моїй.

— Євген має рацію, — сказав Трохим Іванович. — Справі зарадити неважко, я вже домовився з Василем Васильовичем. Ти завтра, Сергію, зайди до нього додому о десятій ранку. Підете на річку вчитися плавання. Але попереджаю, друже: якщо ти до двадцять восьмого числа не навчишся хоч би триматися на воді, тоді вже пробач. На річці все може трапитись.

Коли закінчилися збори, Сергій пішов із школи, навіть не глянувши на Євгена.

Наступного ранку він пішов до викладача фізкультури, але виявилося, що Василь Васильович захворів на ангіну й лежить у ліжку. Тоді Женько сказав Сергієві, що він сам навчить його плавати. Сергій спершу і розмовляти з Женьком не хотів, але потім згодився. Що не кажи, а Женько був одним з найкращих наших плавців.

Відтоді під час наших тренувань ми з Вітею щодня бачили, як вони мучаться. От і тепер ми дивилися на них і дуже співчували Сергієві.

До початку походу зоставався лише тиждень, а він усе ще плавав, наче та сокира.

Віті було добре! Він прийшов до нашої школи цієї осені, і ніхто, окрім мене, не знав, що він не вміє плавати.

Женько ліг на пісок, підперши голову рукою. Сергій, як і раніше, сидів, поклавши підборіддя на гострі коліна. Він сказав, ні до кого не звертаючись:

— Я всі свої гроші витратив на цей похід… Літературу купив, вудочки… А тепер… тепер усе шкереберть полетіло!

— Нічого не полетіло. Навчишся, — відповів Женько.

Сергій повернувся до нього і раптом закричав тоненьким, майже плаксивим голосом:

— «Навчишся, навчишся»! Уже три дні з річки не вилазимо, а чого я навчився? Чого? Воду літрами ковтати — ось чого я в тебе навчився!

Женько спокійно розглядав на долоні якусь піщинку.

— Ти, головне, духом не занепадай. Ще тиждень попереду.

— «Тиждень попереду, тиждень попереду»! — знову закричав Сергій. — Кажуть тобі, що в мене організм такий! Не пристосований я до плавання.

— Вигадуєш ти все. «Організм»! — пробурчав Женько.

Тон у нього був такий спокійний і впевнений, що я не витримав:

— А звідки ти знаєш, що він вигадує? Може, й справді у нього питома вага надто велика!

— Тобі добре торочити: «Не занепадай духом»! — пробурмотів Віктор. — Ти ж у похід підеш. Підвів товариша, щоб принциповість свою показати, а тепер утішає: «Не занепадай духом»!

Женько встав, струсив пісок із трусів, натяг на ноги старі чорні штани, засукані до колін, і, не надівши сорочки, подався стежкою, що веде з пляжу нагору.

— Образився! — всміхнувся Віктор.

— Женю! Куди ти? — покликав я.

— Додому. Зараз прийду.

Женьків будинок був зовсім недалеко.

Хвилин за десять він повернувся. Він ніс довгу грубу мотузку, скручену в кільце. Він зупинився над Сергієм і сказав стомленим голосом:

— Уставай! Ходімо.

Сергій тільки голову підвів:

— Куди ще?

— За новим способом учитися.

— За яким ще способом?

— У тебе на мілкому місці нічого не виходить: ти, тільки що, ногами на дно стаєш. Тепер спробуймо на глибокому місці. Я тебе спущу на мотузці з мосту, а ти намагайся плавати. Коли підеш на дно, я тебе витягну.

— Нічого не вийде, — сказав Сергій і відвернувся.

Женько зачекав трохи, потім підвищив голос:

— Ходімо! Чуєш? Довго я над тобою стоятиму?

Тут уже ми з Віктором підтримали Женька.

— Справді, Сергію, чом не спробувати? — озвався я. — Мені казали, що такий спосіб допомагає.

— Дивак! — сказав Віктор. — Останню надію втрачаєш. А що як усе-таки